— Маю надію, прокинувшись, він не почувався так зле, як ото я того ранку. Я не став чекати, бо, як розумію, побачити змій у такому стані дуже кепсько. Принаймні Растов так стверджує. У моєму ж випадку я побачив людей — усіх тих мимохідних циганів. А потім, звісно, тебе.
— Скільки ж могил є, окрім крипти?
— Дві, — відповів змій. — Одна на південний захід, друга — на південний схід.
— Хочу глянути.
— Я тебе відведу. Південно-західна ближча. Ходімо спершу туди.
Ми рушили й перетнули ділянку місцевості, де я ще не був. Трохи згодом ми дійшли до цвинтарика, обгородженого ржавим залізним парканом. Брама не була замкнута, і я розчахнув її плечем.
— Сюди! — мовив Вапнюга, і я пішов за ним.
Він привів мене до невеличкого мавзолею під голою вербою.
— Там, — сказав змій. — Склеп праворуч відчинено. У ньому нова труна.
— Граф усередині?
— Навряд. За словами Голки, він спав у другій могилі.
Та я все одно зайшов і певний час обмацував віко лапами, перш ніж зміг його відчинити. Виявилося, що піднімається воно легко. Усередині було порожньо, якщо не брати до уваги кількох жмень землі на дні.
— На вигляд справжня, — констатував я. — Тепер веди до другої.
Цього разу ми йшли довше. По дорозі я запитав:
— Чи Голка казав, коли саме влаштували ці могили?
— Кілька тижнів тому.
— До безмісяччя?
— Так. Він це дуже підкреслював.
— Це зруйнує мою схему, — виснував я. — А все ж так пасувало...
— Мені прикро.
— Ти певний, що саме так він сказав?
— Абсолютно.
— От халепа.
Сонце яскраво світило, хоча на небі були хмаринки, не кажучи вже про добрячу їхню купу над будинком Доброго Доктора далі на південь. Північний вітерець ніс прохолоду. Ми простували крізь осінні барви — брунатні, червоні, жовті. Земля була волога, але не грузька. Я вдихав аромати лісу й землі. З віддаленого димаря вився димок, і я подумав про Древніх Богів. Цікаво, що вони змінять, якщо відкрити їм шлях назад? Світ може бути приємним або мерзенним місцем і без надприродного втручання; ми знайшли власні способи робити те й се, визначили власне добро й лихо. Деякі боги дають чудові окремі ідеали, які варто брати за взірець, але не конкретні настанови до виконання тут і тепер. Що ж до Древніх, я не бачив жодного сенсу водитися з істотами геть-чисто позамежними. Всяке таке, гадаю, має лишатися в абстрактних платонічних царинах, а не турбувати мене своєю фізичною присутністю... Я дихав запахами дров’яного диму, глини та підгнилих опалих від вітру яблук, що лежали в затінку саду й, мабуть, досі були вкриті вранішньою памороззю. Високо в небі, покрикуючи, летів у вирій ключ птахів. З-під ніг у мене чулося, як кріт риє землю...
— Растов так щодня пиячить? — запитав я.
— Ні, — відказав Вапнюга. — Почав щойно напередодні смерті місяця.
— Чи заходила до нього Лінда Ендербі?
— Так. Вони довго базікали про поезію й когось на ім’я Пушкін.
— Ти не в курсі, чи вона помітила Альхазредову ікону?
— То ти про неї знаєш... Ні, тверезий чи п’яний, він її нікому не покаже, доки час не настав.
— Коли я оце тебе шукав, то бачив, як він тримав щось подібне до ікони. Дерево, десь три дюйми заввишки, дев’ять — завдовжки?
— Так, і він справді виймав її нині зі схованки. Коли його сильна туга хапає, він, утішаючись, «рине на берег Галі[13] й спогляда живий образ руїни», щоб нагадати собі, нащо він робить усе це.
— Це майже признання, що він зачиняє, — зауважив я.
— Інколи мені здається, що ти зачиняєш, Нюху.
Наші очі зустрілися, і я завмер. Інколи треба ризикувати.
— Так і є, — визнав я.
— Зараза! То ми не самі!
— Не розголошуймо це, — застеріг я. — Пропоную більше про це не говорити.
— Але скажи хоча б: чи знаєш ти про когось іще на нашому боці?
— Не знаю.
Я рушив далі. Маленький ризик приніс маленьку перемогу. Ми проминули двійко корів, що ремиґали, опустивши голови. З боку садиби Доброго Доктора долинув стишений гуркіт грому. Глянувши ліворуч, я зміг роздивитися свій пагорб — оте Собаче Гніздо.
— Ця друга могила лежить далі на південь? — спитав я, коли ми звернули на путівець у південному напрямку.
— Так, — просичав змій.
Я й далі намагався наочно уявити собі схему, розтягнуту в нові напрямки через ці нові осередки мешкання. Неприємно було то знаходити ймовірні центри, то губити їх знову. Могло здатися, що сили зі мною забавляються. Найтяжче було відмовлятися від тих версій, що скидалися на дуже правдоподібні.
Кінець кінцем ми дісталися чогось, що нагадувало родинний маєток. Ось тільки родини тієї давно вже не було. На сусідньому пагорбі стояли рештки будівлі. Лишився від неї хіба що фундамент. А те, що лишилося від сім’ї, дехто взяв під крило. Я це помітив, коли прийшов за Вапнюгою на заросле кладовище, паркан якого з трьох боків обвалився, а зі східного — покосився.
Змій підвів мене крізь високу траву до великого кам’яного надгробка. На цій ділянці були сліди недавнього риття; камінь трохи підняли та зсунули вбік, після чого лишилася вузька пролазка, куди я явно міг протиснутися.
Я засунув туди носа й понюшив. Пил.
— Хочеш, зазирну? — запропонував Вапнюга.
— Лізьмо вдвох, — відповів я. — Після такої прогулянки хочу принаймні глянути.
Я пробрався в отвір і спустився кількома нерівними сходинками. На дні була калюжа, і я її переступив. Але вона була не єдина, і всіх їх уникнути мені не вдалося. Було темно, але поступово я роздивився відчинену труну на узвишші. Поруч стояла друга труна, яку відсунули, щоби звільнити місце.
Я підійшов, щоб обнюхати гріб. Що я хотів там нанюхати, гадки не маю. Коли ми стрілися тієї ночі, Граф зовсім не пахнув — дуже тривожна ознака для когось із моїм темпераментом і нюховим апаратом. Підійшовши ближче й приглядівшись, я здивувався, чого це він лишив віко відчиненим. Для особи його переконань це здавалося чимось дуже недоречним.
Ставши на задні лапи, я поклав передню на бік труни й зазирнув усередину.
Вапнюга поруч спитав: «Що там?», і тут я усвідомив, що тихесенько згавкнув.
— Гра стала серйозніша, — відказав я.
Він видерся на край узвишшя, тоді — на торець гробу, де став дибки, наче змія на фараонському головному вборі.
— Нічого собі! — констатував змій.
У труні на довгому чорному плащі лежав скелет. Одягнений досі був у темний костюм, тепер, щоправда, у дещо безладному вигляді, розстібнутий на грудях. Посеред груднини хтось увігнав під кутом здоровий кілок, вістря якого пройшло лівіше від хребта й засіло десь глибоко внизу. І в труні, і поза нею було чимало сухого пилу.
— Здається, нове місце виявилося не таким таємним, як Граф собі мислив, — зауважив я.
— Цікаво, відчиняв він чи зачиняв? — спитав Вапнюга.
— Гадаю, відчиняв. Але напевне ми вже навряд дізнаємося.
— Хто, по-твоєму, його пришпилив?
— Поки що не уявляю, — відказав я, опустився на діл і відвернувся від труни. Тоді кинув оком на куточки й розколини і запитав: — Бачиш десь Голку?
— Ні. Гадаєш, вони і його вколошкали?
— Можливо. А якщо він таки об’явиться, його варто розпитати.
Видершись сходами на світло, я рушив додому.
— І що ж тепер? — спитав Вапнюга.
— Маю зробити обхід.
— То що, просто житимемо далі й чекатимемо, доки це трапиться знову?
— Ні. Ми будемо обережні.
Хто плазом, хто — підтюпцем, ми повернулися до нашої місцини.
Джека не було. Улагодивши домашні справи, я пішов ділитися свіжими новинами із Сірохвісткою. І неабияк здивувався, натрапивши на Джека, що теревенив собі із Шаленою Джилл на її задвірку. У руці він тримав чашку цукру — мабуть, щойно позичив. З моїм приходом він завершив бесіду й розвернувся додому. Сірохвістки ніде не було. Супроводжуючи Джека, я почув, що, можливо, невдовзі ми поїдемо до міста по якісь звичайнісінькі припаси.
Згодом, усе ще шукаючи Сірохвістку надворі край дороги, я побачив Великого Детектива, досі перевдягненого Ліндою Ендербі, у його екіпажі. Наші погляди зустрілися на кілька довгих секунд. Тоді він проїхав.
13
Вигадане химерне озеро. Фігурує у творах Р. Чемберса й Г. Ф. Лавкрафта Назва ймовірно, походить від імені письменника, що його вигадав у своїй творчості А. Бірс.