Я повернувся в будинок і довгенько подрімав.
Прокинувшись надвечір, я знову зробив обхід. Ті, що в дзеркалі, досі були скупчені й трохи пульсували. Вада здавалася дещо більшою, хоча, можливо, це був просто лихий жарт пам’яті й уяви. Хоч як, а я вирішив звернути на це Джекову увагу, і то скоро.
Попив, поїв, вийшов надвір, знову пошукав Сірохвістку. Вона напів-спала на сходах свого парадного входу.
— Привіт. Шукав тебе вдень, — сказав я. — Ми розминулися.
Вона позіхнула, потягнулася, почистила плечі.
— Я обдивлялася церкву й дім вікарія.
— Була всередині?
— Ні. Зате зазирнула всюди, де змогла.
— Щось цікаве?
— На столі в кабінеті вікарія череп.
— Memento mori[14], — зауважив я. — Церковники часом аж нетямляться від такого мотлоху. Може, він уже був там, як вікарій заселився.
— Він у чаші.
— Чаші?
— Чаші. Старій чаші з пентаграмою, про яку стільки розмов.
— Он як.
Отже, я помилявся, гадаючи, що це знаряддя в Доброго Доктора.
— Одну річ знайдено, — сказав я й нещиро додав: — А чи не підкажеш, де два жезли?
Вона дивно глянула на мене й чепурилася собі, розповідаючи далі:
— А ще мені довелося дертися на стіну.
— Чому?
— Нагорі хтось плакав. Тож я видряпалася шалівкою до вікна, звідки начебто лунав звук, і зазирнула. Побачила дівчину на ліжку. Синя сукня, на нозі — довгий ланцюг. Другий кінець припнуто до рами ліжка.
— І хто ж це?
— Згодом я зустріла Текелу, — правила кішка далі. — Не схоже, що вона в захваті від спілкування з котами. Та я все одно переконала її розповісти, що ця дівчина — Лінетта, донька покійної парохової дружини Дженет від попереднього шлюбу.
— Чому вона прикута?
— За словами Текели, її покарано за спробу втекти.
— Дуже підозріло. Скільки їй?
— Тринадцять.
— Так. Те, що треба. Жертва, звісно ж.
— Звісно.
— І чим ти відплатила вороні за інформацію?
— Я розповіла їй про нашу нічну зустріч зі здорованем і про ймовірний зв’язок циган із Графом.
— Маєш дещо дізнатися про Графа, — сказав я й докладно переповів про нашу з Вапнюгою розвідку.
— Хай би на чиєму боці він грав, не можу сказати, що жалкую через його вибуття, — визнала кішка. — Дуже вже він був моторошний.
— Ви зустрічалися?
— Бачила раз, як він ліз уночі з тої першої крипти. Сховалася на гілці, щоб роздивитися. Він немовби виплив звідти, ніби й м’язом не ворухнувши, просто линув, як-от Вапнюга вміє. Тоді постояв хвильку. Його плащем бавився вітер, а сам Граф озирався навколо, наче володів усім світом і саме вирішував, яку частину своїх володінь волів би навідати. Потім розреготався. Того звуку я ніколи не забуду. Він просто відкинув голову й загавкав, але не по-твоєму — хіба що ти вмієш гавкати особливим способом, перш ніж з’їсти щось, що з’їдене бути не хоче, а це тебе ще й тішить, покращує апетит. Тоді він рушив, і я не вірила своїм очам. Він ставав усякою всячиною, набував розмаїтих форм, плащ його розвивався всюди, він навіть був у різних місцях водночас. Нарешті Граф покинув те місце — плащ ніби відплив собі геть у місячнім сяйві. І я цьому аж ніяк не засмутилася.
— Я чогось аж такого театрального не бачив. Але познайомився з ним ще ближче, і враження він справив неабияке, — сказав я. Трохи помовчавши, запитав: — Текела розповіла тобі ще щось, окрім як про Лінетту?
— Схоже, тепер усі вважають, що центр буде в тому старому пастораті. Вікарій сказав їй, що в давні часи той будинок належав до ще більшої церкви, на південь звідси. Її зруйнував останній Генріх[15], щоби дати іншим приклад серйозності своїх намірів.
— Через це пасторат — така добра версія, що мене аж дратує несмак Графа. Так зіпсувати розрахунки!
— Ти вже обчислив нове місце?
— Ні. Але невдовзі робитиму це.
— Даси мені знати?
— Візьму тебе із собою, — запропонував я.
— Коли це буде?
— Завтра, мабуть. А поки що я збирався пробігтися до циганів.
— Навіщо?
— Інколи вони дуже колоритні. Хочеш зі мною?
— Гаразд.
Ми рушили дорогою. Ніч знову була ясна й дуже зоряна. Наближаючись до Ларріного будинку, я почув віддалену музику. Попереду вже виднілося сяйво багать. Невдовзі я зміг розрізнити в музиці партії скрипки, гітари, тамбурина й однісінького барабана. Урешті-решт ми дійшли до схованки під возом, звідки можна було спостерігати. Пахло собаками, але вітер віяв у наш бік, тому жодний із них нас не потурбував.
Кілька немолодих циганок танцювало. Хтось раптом завів плаксиву пісню. Музика була збурлива, рухи танцюристок — стилізовані, подібні до кроків довгоногих птахів, що я їх бачив колись у тепліших краях. Вогнищ налічувалося чимало, від деяких долинали запахи куховарення. Проте тіні важили у видовищі не менше, ніж світло, і завивання мені подобалися — я ж бо на гавкоті й витті знаюся. Ми трохи поспоглядали, захоплені строкатістю вбрання танцівниць і музик, а рівно й рухами та звуками.
Вони зіграли кілька мотивів, а тоді скрипаль простягнув свою скрипку до купки глядачів і показав на неї. Хтось запротестував, але музика наполягав. Зрештою на світло вийшла жінка. За лічені хвилі я впізнав Лінду Ендербі. Очевидно, Великий Детектив робив ще один візит увічливості. Тепер я роздивився в тіні й кремезну невисоку постать його супутника.
Повідмовлявшись для годиться, Детектив прийняв-таки скрипку й смичок, торкнувся струн, а тоді прилаштував інструмент, явно знаючи це діло. Підніс смичок, зробив довгу паузу — й ну грати.
Виходило в нього добре. Музика була не циганська — якась стара народна пісенька, що її я вже десь колись чув. Закінчивши, він негайно завів іншої, та ще й у кількох варіаціях. Він грав і грав, музика все дичавіла й дичавіла...
Зненацька він припинив і ступив крок, ніби щойно вернувся зі сну до реальності. Великий Детектив уклонився й повернув інструмент власнику, рухаючись у цей момент абсолютно по-чоловічому. Я подумав про все те кероване мислення, про майстерно розвинуту дедукцію, які допомогли йому сюди потрапити. Аж тут ця мить прояву несамовитості, що її він, либонь, ретельно стримує. Потому він знов опанував себе й, усміхнувшись, повернувся в роль жінки. У цьому я вбачив прояв неабиякої сили волі та збагнув зненацька, що він — не просто якийсь там багатоликий переслідувач. Я враз збагнув, що він знайомиться з обсягом нашого задуму так само, як ми дізнаємося якісь інші аспекти, що під кінець він уже, можливо, дихатиме нам у спину, що він якоюсь мірою теж гравець... Ні, певніше — сила в Грі. І тут я відчув до нього таку повагу, яку відчував мало до кого з тих багатьох, що їх знав.
Згодом, дорогою додому, Сірохвістка сказала:
— Було добре ненадовго відволіктися.
— Так, — погодився я і глянув на небо, де зростав місяць.
22 жовтня
— Чихуахуа? — запропонувало Те, що в колі. — Так, для сміху?
— Не, — відповів я. — Мовний бар’єр.
— Та годі! — мовило воно. — У мене вже майже досить сил, щоби вирватися самотужки. Тобі ж буде гірше, якщо протримаєш мене тут аж доти.
— «Майже», — зауважив я, — не рахується.
Воно рикнуло. Я — у відповідь. Воно відсахнулося. Паном становища досі був я.
Те, що в морській скрині, теж значно жвавіше визирало на мене крізь дірочку. А на горищну шафу ми мусили приладнати засув, бо ув’язнене в ній змогло-таки зламати замок. Але я загнав його назад. Тут я теж досі був паном становища.
Тоді я рушив надвір пошукати осередків чужого втручання. Не знайшовши нічого незвичного, я пішов до Ларрі, збираючись обмінятися з ним свіжими новинами. Та, побачивши будинок, я зупинився. Перед ним стояв екіпаж Ендербі з кремезним кучером поруч. Чи не задалеко я дав цьому зайти? Що ж такого цікавого знайшов тут Великий Детектив, що аж завітав удруге? Та, звісно, зараз я вдіяти нічого не міг.
15
Англійський король Генріх VIII, який уславився своєю матримоніальною нестриманістю, гоніннями на католиків і заснуванням власної (англіканської) церкви.