Біля оселі Морріса й Мак-Кеба я був особливо обережний. Ночовій може бути дуже могутній у присмерку, а сподіватися його можна невідь-звідки.
Я зачув поруч тихесеньке хихотіння, що долинало з облетілих гілок вишні. Понюхавши повітря, характерної різкої нотки Ночовія я не знайшов. Але щось там таки було.
Сміх, аж такий тонесенький, що людина могла б його й не почути, повторився.
— Хто там? — запитав я.
Жмут листя, розгорнувшись, відокремився від дерева й полинув униз, приголомшливо швидко прошивши повітря над моєю головою.
— Ще один спостерігач, — пропищало створіння.
— Тут стає тісно, — сказав я. — Можеш звати мене Нюхом. А тебе як звати?
— Голка, — відказала істота. — Кому служиш?
— Джекові, — відповів я. — А ти?
— Графові.
— Не знаєш, Морріс і Мак-Кеб знайшли свої інгредієнти?
— Так, — відказала істота. — А шалена жіночка?
— Не сумніваюся, що знайшла.
— Отже, вона нас наздоганяє. Утім, ще рано...
Коли це Граф прилучився до Гри?
— Дві ночі тому, — сказало воно.
— Скільки всього гравців?
— Не знаю.
Тоді воно злетіло і зникло.
Життя раптом стало ще складнішим, і я ніяк не міг знати, відчинятимуть вони чи зачинятимуть.
Вертаючись, я відчув, що за мною стежать. Але той, хто це робив, був дуже-дуже вправний. Знайти його мені не вдалося, тому я зробив далекий-далекий гак. Пізніше він облишив мене й сів на хвіст комусь іншому. А я поквапився додому, доповідати.
4 жовтня
Дощило. І вітер віяв. Я зробив обхід.
— Пішов ти, дворняго!
— І тобі того ж.
— Привіт, дзеркальні.
Плазують собі.
— Чи не випустиш мене?
— Нє.
— Мій день прийде.
— Не сьогодні.
Звичайний день. Усе було наче гаразд.
— А як щодо колі? Любиш руденьких, га?
— Ти досі партачиш. Бувай.
— Сучий сину!
Я перевірив зсередини всі вікна та двері, тоді виліз у власні дверцята на чорному вході, залишивши господаря спати чи дрімати в його темній кімнаті. Знову перевірив усе ззовні. Знайти якісь сюрпризи на зразок тих, що їх ми днями обговорювали із Сірохвісткою, мені не вдалося. Але я таки надибав дещо інше: під деревом обік будинку був один-єдиний відбиток лапи, більшої за мою. Супутній запах і решту слідів змило дощем. Я пошукав довкола інших ознак присутності непроханця, далеченько відбігши від будинку, проте більше нічого не виявив. Старигань, котрий мешкає далі при дорозі, зрізав у своєму дворі блискучим серпиком омелу з дерева. На плечі в нього сиділа білка. Це було щось новеньке.
Я спитав білку крізь живопліт:
— Ви у Грі?
Гризун перебіг на ближче плече чоловіка й витріщився.
— А хто питає? — прострекотів він.
— Зви мене Нюхом, — відповів я.
— Зви мене Крутьком. Так, гадаю, у Грі. Прилучилися останньої миті, похапцем.
— Відчиняєте чи зачиняєте?
— Неввічливо! Питати неввічливо! Ти ж знаєш!
— Вирішив спробувати. Ану ж ви новачки.
— Не аж так, щоб щось тобі вибовкати. Годі на цьому.
— Гаразд.
— Чекай. Чи є серед гравців чорна зміюка?
— Ти хочеш, щоб я щось тобі вибовкнув. Але так, є. Звуть його Вапнюга. Стережися. Господар у нього божевільний.
— А інші — хіба ні?
Ми хмикнули, і я зник звідтіля.
Увечері ми знову мали прогулянку. Перетнувши міст, ми довго-довго йшли. У тумані нишкав той суворий детектив зі своїм огрядним супутником, який накульгував унаслідок нещодавньої нічної пригоди. Ми двічі з ними розминулися. Та цієї ночі Джек мав при собі жезла. Він став із ним у центрі міста й уловив у кришталеву скляночку якийсь особливий промінь зоряного сяйва, поки дзиґарі били дванадцяту. Рідина в посудині нараз червонясто зажевріла, а десь на віддалі хтось завив. Хтось, кого я не знав. Я навіть не був певний, чи це собака. По-нашому воно видало лиш одне слово: протяжний гук того, хто загубився. Від цього звуку шерсть у мене на карку стала дибки.
— Чого ричиш, друже? — спитав Джек.
Я струснув головою. Точно й не знав.
5 жовтня
Поснідавши затемна, я рушив на обхід. Усе було гаразд. Господар спав, тому я виліз на самовигул. День ще й не думав розпочинатись.
Я забіг за пагорб до будинку Шаленої Джилл. Оселя була порожня й тиха. Тоді я повернув був до обдертої халупи Растова. Тут я вловив запах і пошукав, звідки він лине. На садовій стіні нерухомо лежала мала постать.
— Сірохвістко, — сказав я, — спиш?
— Лише наполовину, як завжди, — була мені відповідь. — Котам півсон на користь. Чого шукаєш, Нюху?
— Перевіряю одну свою ідею. Вона прямо не стосується ні тебе, ні твоєї хазяйки. Пішов-но я до Растова.
Раптом вона зникла зі стіни. За хвилю була вже поруч. Я помітив жовтий блиск у її очах.
— Піду з тобою, якщо це не таємне завдання.
— То ходімо.
Ми рушили, і трохи згодом я запитав, чи все тихо.
— У нас — так, — відказала вона. — Та я чула, у місті нещодавно скоїли вбивство. Ваша робота?
— Ні. Ми були в місті, але мали інші справи. Де ти про це почула?
— Ночовій залітав. Ми трохи потеревенили. Він літав був за річку до міста. Якогось чоловіка пошматував хтось, ніби як винятково лютий пес. То я подумала про тебе.
— Ні-ні, то не я.
— Звісно, це не останній випадок, бо й інші теж полюють за інгредієнтами. Через це люди насторожаться, відтепер і до великої події вулиці патрулюватимуть ліпше.
— Мабуть. Шкода.
Ми дійшли до чернечої хати. Усередині заледве світилося.
— Працює пізно.
— Або дуже рано.
— Так.
Подумки я проклав шлях назад додому. Тоді повернувся й рушив навпростець полями до старої селянської садиби, де мешкали Морріс із Мак-Кебом. Сірохвістка не відставала. На небі з’явився надщерблений місяць. Хмари швидко плинули, а світло лоскотало їм черевця. Очі Сірохвістки засвітилися.
Дійшовши, я став у високій траві. Усередині були вогні.
— Теж працюють, — зауважила вона.
— Ви хто? — почувся з даху хліва Ночовіїв голос.
— Відповімо?
— Чом би й ні? — сказав я.
Вона назвалася. Я проричав своє ім’я. Ночовій злетів із сідала, облетів круг нас і нарешті приземлився.
— Ви одне одного знаєте, — відзначив він.
— Ми знайомі.
— Чого тут хочете?
— Хотів розпитати тебе за те вбивство в місті, — сказав я. — Ти його бачив?
— Лише згодом, коли труп уже знайшли.
— То ти не бачив, хто з нас за цим стоїть?
— Ні. Якщо це й справді був хтось із нас.
— Скільки нас тут, Ночовію? Можеш мені сказати?
— Не впевнений, що такими відомостями можна ділитися. На них можуть поширюватися мої заборони.
— Тоді, може, так за так? Ми перелічуємо тих, про кого знаємо. Якщо серед них є хтось, про кого ти не знаєш, ти, якщо можеш, називаєш нам когось, про кого не знаємо ми.
Він скрутив голову назад, щоби подумати, тоді сказав:
— Наче по-чесному. Це заощадить час нам усім. Дуже добре. Ви знаєте моїх господарів, я — ваших. Це четверо.
— Растов із Вапнюгою, — мовила Сірохвістка. — П’ятеро.
— Про них мені відомо, — відказав пугач.
— Старигань, котрий живе далі від нас край дороги, схоже, сповідує друїдизм, — сказав я. — Я бачив, як він збирає омелу старосвітським способом. У нього є приятель: білик Крутько.
— Он як? — зауважив Ночовій. — Про це я не знав.
— Старого звуть Оуен, — ствердила Сірохвістка. — Я за ними стежила. Це вже шестеро.
Ночовій мовив:
— Ось уже три ночі поспіль кладовищами нишпорить малий горбань. Бачив його, патрулюючи довкілля. Дві ночі тому я прослідкував за ним при місячній повні. Він поніс назбиране до великої садиби, що на південь звідси. На даху там безліч громовідхильників, а над будинком не вщухає гроза. Горбань віддав усе високому стрункому чоловікові, називаючи того «добрим доктором». Виходить, семеро. Чи навіть восьмеро.