Випроставши ноги, я стрибнув уперед. В отвір. В імлу...
... у тишу. З того боку звуки вітру й дощу відразу вщухнули. Проте ми не торкнулися якоїсь твердої поверхні. Ніякої не торкнулися. Ми висіли в просторі, заповненому перламутрово-сірим світлом. Чи падали, не відчуваючи цього. Мої ноги досі були випростані вперед і назад, наче я перестрибував паркан. Навколо нас забавлялися туманні вири й течії, нечіткі, ніби горішні хмари; рух відчувався якось парадоксально — досить було повернути голову в будь-який бік, щоби здалося: за цим вектором ти й рухаєшся.
Я повернув голову назад саме вчасно, щоби побачити, як трава та каміння по той бік блякнуть, а сам прямокутник входу зникає. І там, і круг нас лишилися висіти краплі дощу, кілька листочків і пасма трави. Або не висіти, а падати разом із нами. Або підноситися, це вже як глянути...
Сірохвістка верескнула, тоді розгледілася. Після цього я відчув, що вона трохи відпружилася, а потім почув:
— Нам важливо триматися тут разом.
— Тобі відомо, де ми? — запитав я.
— Так. Я напевне впаду на ноги, а ось щодо тебе — не знаю. Дозволь перебратися на спину. Так нам обом буде зручніше.
Вона покопошилася на шиї й умостилася десь за плечима. Умостившись, пазури вона таки сховала.
— То й де ж ми? — запитав я.
— Тепер я бачу: як нас несло, щось намагалося мені допомогти, — мовила кішка. — Я маю на увазі не блискавку, а те, як відкрився шлях і той помічник скористався ним, щоб нас урятувати. Може, за цим криється щось іще більше.
— Боюся, що не розумію.
— Ми між нашим світом і Світом Снів.
— Ти вже сюди потрапляла?
— Так, але саме тут давно вже не була.
— Здається, що ширяти в цьому місці можна без кінця.
— Гадаю, так і є.
— То як переміститися уперед — чи назад?
— Цю частину я пам’ятаю лиш уривками. Якщо нам не подобається там, де ми є, ми звідти забираємося й пробуємо знову. Зараз і спробую. Дай знати, якщо трапиться щось аж занадто неприродне.
На цьому вона замовкнула. Чекаючи, що ж буде далі, я згадував події, які привели нас сюди. Мене збентежило, що її зневажливу згадку про Древніх не лише почули й узяли за образу, але ще й мали досить потуги, щоб якось відреагувати. Так, у цю надпотужну пору сила більшала, але мене здивувало таке марнотратство — адже її можна було би пустити на безліч інших цілей. Хіба що це був просто черговий прояв тієї славетної незбагненності, що її я інколи схильний розуміти як дитячу легковажність. Відтак десь глибоко в моїй свідомості зненацька викресала іскри версія, але я мусив відпустити її, не дослідивши, бо світ довкола почав змінюватися.
Згори посвітлішало. Жодного явного джерела світла не було, але контраст із темнішим простором під ногами збільшувався. Я нічого не сказав про це Сірохвістці, позаяк вирішив не турбувати її, доки вона сама не заговорить, — звісно, як не трапиться чогось надзвичайного. Але сам уважно розглянув те світло. Щось у ньому було знайоме — либонь, з моментів засинання та пробудження... Відтак я збагнув, що високо над нашими головами, наче на небі, висить контур, як-от на мапі. Континент чи острів, а то й кілька? Цей ракурс мене трохи дезорієнтував, і я спробував змінити свою систему координат. Ворухнув ногами й скрутився, намагаючись так перевернути тіло, щоб дивитися на це вниз, а не вгору.
Вдалося це запросто — я негайно перевернувся. Краєвид почіткішав, суходільні ділянки збільшилися. Ми наче наближалися. Ландшафт деталізувався на синьому тлі, легесенькі закручені хмарки висіли над узвишшями, уздовж берегів; пару чималих островів, де височіли круті гори, видно було між двома більшими масивами суші — на заході, якщо вважати за північ напрямок угору вертикальною віссю. Звісно, стверджувати, що це саме так, підстав не було. Як і навпаки.
Сірохвістка почала бубоніти рівним безпристрасним тоном: «... На заході Південного моря — Базальтові колони, за ними — місто Катурія[18]. Східний берег зелений, там рибальські міста. На півдні, під чорними вежами Дайлет-Ліна, розкинувся край білястих грибів, де хати брунатні й вікон не мають; під водою там у безвітряні дні можна бачити алею скалічених сфінксів, що веде до бані великого потопленого храму. Як вернутись на північ, уздріти можна сади-трупарні Зури[19], землі незбувних насолод, короновані храмами тераси Зака[20], кришталеві миси-близнюки гавані Сона-Ніла, шпилі Таларіона...»
Поки вона говорила, ми наблизилися ще. Моя увага стрибала з місця на місце берегами того моря; краєвид якось збільшувався крізь простір так, що я вздрівав деталі зором сновидця; одна частина мене була збентежена цим велемудрим явищем, друга ж залюбки відкривала для себе цей світ... Чи то пак — згадувала.
«... Дайлет-Лін, — замріяно провадила кішка, — де широкороті купці в дивних тюрбанах, припливши по рабів і золото, ставлять на якір свої чорні галери, сморід від яких можна перебити лише найміцнішим куривом, платять рубінами й відпливають собі, тягнені потужними вдарами весел невидимих веслярів. Південно-західніше лежить Тран, мури його похилі — із суцільного алебастру, вежі хмаросяжно-білосніжні — під шпилями золотими, понад річкою Шай[21] він, причали — як один, мармурові...
А онде, на березі Серенерійського моря, — гранітні мури Гленіта. Причали там дубові, а будинки шпилясті фронтони мають...
Далі ж — запашні Кледські джунглі, де сплять безтурботно загублені палаци зі слонової кістки, що в них мешкали колись монархи забутого царства.
... А в гирлі Украносу збігають до Серенерійського моря яшмові тераси Кірана, до якого раз на рік у золотому паланкіні прибуває король Ілек-Ваду, щоби вознести молитву богові річки в семивежовому храмі, де, як упаде туди місячне сяйво, музика лине».
Вона говорила, а ми все наближалися, летючи тепер над розлогими обширами — коричневими, жовтими, зеленими...
«... Від Дайлет-Ліна одинадцять днів морем до Багарни, найважливішого порту на острові Оріаб, де вхід до гавані пильнують великі маяки Тон і Тал, а причали порфірові. Протікає там канал до озера Ят, понад яким лежать руїни міста. Тече канал тунелем із гранітним шлюзом. Мешканці того пагористого краю їздять на зебрах... На заході — долина Пнот[22]поміж Верхів’їв Трок[23]. Там слизькі дголи[24] риють нори серед кістяних пагорбів — залишків бенкетів, що їх багато століть скидають сюди упирі... Та вершина на півдні — Нґранек, до неї від Багарни два дні на зебрі, якщо не злякатися нічвидів. А той, хто зважиться піднятися на схили Нґранеку, зрештою дійде до колосального вирізьбленого лику з видовженими пипками вух, тонким носом і гострим підборіддям. Вираз його задоволеним не назвеш.
... А в північних краях понад Шаєм прегарний Ултар лежить за мостом кам’яним, в арку якого, тринадцять віків тому міст будуючи, живу людину вмурували. Це місто акуратних хатинок і брукованих вуличок, якими розгулює безліч котів, бо ж премудрі прадавні законодавці такі закони встановили, що нас охороняють. Гарне, добре місце, де подорожні перепочинок знаходять і шанобливо, як це й повинно бути, котів пестять.
... А онде сільце Урґ із його приземкуватими банями, де копачі оніксу часто зупиняються на шляху своєму до землі Інкванок[25]...
... А ось і місто Інкванок, жахна місцина край пустелі Ленґ. Будинки його — наче палаци, то з банею-маківкою, то наче піраміда з мінаретами; чорно-золоті мури з крученими візерунками, інкрустовані золотом канелюри, арки, золоті покрівлі. Вулиці його з оніксу, а як дзвенить великий дзвін, вторять йому ріжки, віоли та хорали. На пагорбі посеред міста височіє величний храм Древніх, навколо якого сім брам ведуть до саду з колонами, фонтанами й басейнами, де пустують світні рибки й танцюють відбиті вогні триніг із храмового балкона. На плескатій бані височіє дзвіниця, і коли з неї бамкає, виходять замасковані жерці в каптурах; у руках їхніх парують наші, що з ними жерці спускаються в підземелля через прибрамні вартівні. На сусідньому пагорбі підноситься вгору палац Короля-за-серпанком. Він виїздить крізь бронзову браму на колісниці, запряженій яками. Негоже задовго дивитися на храмову баню, де мешкає прабатько птахів-шантаків, бо нашле він страхітливі сни. Уникати слід прекрасного Інкванока. Жоден кіт там жити не може, бо ж численні його тіні нашому племені згубні.
18
Тут і далі автор посилається на твір Г. Ф. Лавкрафта «Сновидні пошуки незвіданого Кадата» (The