— Прибережімо це на завтра. Я вже спізнююся на обхід, — відповів я їй.
— Добре.
Ми рушили додому. Я подумав про дарунок від котяри, але ж це буде тільки завтра.
— Собачі півсни не такі гламурні, як той Селефаїс, — зауважив я дорогою.
— А які вони? — спитала кішка.
— Я повертаюся до первісного лісу, де живе старий вовк Рикун. Він навчає мене всякого.
— Там є зуґи? — спитала вона. — Якщо так, то ми проминали той твій ліс на заході від річки Шай. Це під Брамою Глибокого Сну.
— Можливо, — сказав я, згадавши малих брунатних Істот, що мешкають на дубах і живляться грибами, хіба що їм трапиться людина. Рикун Із них насміхався, як майже з усього.
Хмари на заході набули пурпурового кольору, наші лапи намокнули від трави. Криваве місиво... Незле було б підготуватися.
Уночі ми потинялися з Рикуном, тоді боролися, аж доки він мене здолав.
23 жовтня
Зранку піднявся й ну працювать[30]. Погнобив в’язнів, роззирнувся надворі. Біля парадного входу лежало чорне перо. Може, Ночовіїве. Може, якісь капосні вроки відчиняльників. Може, просто випадкове перо. Я переніс його через дорогу в поле й помочився на нього.
Сірохвістки не було, тож я пішов до Ларрі. Він мене впустив. Я переповів йому все, що було трапилося від нашої останньої зустрічі.
— Треба оглянути той схил, — сказав Ларрі. — Може, там колись і була каплиця.
— Правда. Підемо зараз?
— Ходімо.
Поки він ходив по піджак, я роздивився його рослини. Деякі, безперечно, були екзотичні. Я досі не сказав йому про Лінду Ендербі — може, тому, що він було прохопився: говорили вони, мовляв, тільки про ботаніку. Ану як Великий Детектив і справді цікавиться рослинністю?
Ларрі повернувся з піджаком, і ми вирушили. У полях було дещо вітряно. Дорогою ми натрапили на сліди великих потворних ніг, що вели до вічно грозової садиби Доброго Доктора. Я понюхав: смерть.
— Здоровило знову гуляв, — зауважив я.
— Щось ніяк не дійду до них привітатися, — відказав Ларрі. — Я починаю думати-гадати, чи це не один мій давній знайомий, особа доволі знана, продовжує тут свою працю.
Більше він не сказав, бо саме тут ми натрапили на арбалетну стрілу, що засіла в стовбурі дерева.
— А як там вікарій Робертс? — запитав я.
— Амбітний чоловік. Не здивуюся, якщо його мета — вистояти одному з усіх і одноособово зажити плодів відчинення.
— Ну а Лінетта? Для такого, знаєш, людська жертва не конче потрібна. Вона просто змащує колеса, чи що.
— Я про неї думав, — мовив Ларрі. — Може, дорогою додому ми пройдемо повз будинок вікарія, а ти мені її кімнату покажеш?
— Та я й сам не знаю, де вона. Але Сірохвістка мені покаже. А відтак я тобі.
— Домовились.
Ми йшли далі й нарешті дісталися схилів того пагорбка, де, за моїми підрахунками, мав бути центр.
— Оце тут? — спитав Ларрі.
— Більш-менш. Плюс-мінус трохи туди, трохи сюди. Я зазвичай не працюю з мапами, як це робить більшість.
Ми трохи пройшлися.
— Звичайнісінькій собі пагорб, — виснував кінець кінцем Ларрі. — Нічого особливого, хіба що ці дерева — залишки священного гаю.
— Але ж це памолодь. Про мене, ростуть недавно.
— Так. Я теж такої думки. Мені чомусь здається, що у твоєму рівнянні досі чогось бракує. Я в цій версії є?
— Так.
— Ну, ми про це вже говорили. Якщо мене прибрати, де буде центр?
— По той бік пагорба, далі на південний схід. Приблизно на тій самій відстані, що й від тебе до точки через дорогу від Оуена.
— Гляньмо.
Ми видерлися на пагорб і спустилися протилежним схилом. Тоді прогулялися на південний схід і потрапили на багнище. Я спинився і сказав:
— Он там. Десь за п’ять-шість десятків кроків. Не бачу сенсу туди борсатися, якщо й звідси видно. На вигляд таке саме.
— Так. Безнадійне.
Ларрі трохи пооглядав місцину.
— В такому разі, — зрештою мовив він, — тобі напевно чогось бракує.
— Таємний гравець? — запитав я. — Хтось, хто досі ховається?
— Скидається на те. Таке вже бувало?
Я добре подумав, згадуючи минулі Ігри, тоді сказав:
— Дехто намагався. Але інші завжди його викривали.
— Чому?
— Ну от як зараз. Бо щось ніяк не сходилося.
— Ну, і?
— Гра вже близиться до кінця. Так далеко це ніколи не заходило. Десь за тиждень до розв’язки всі всіх уже завжди знають.
— А в ситуаціях, коли хтось таївся, як ви його виявляли?
— Зазвичай ми вже знаємо одне одного до смерті місяця. Якщо по тому спостерігається щось дивне, поясненне лише присутністю іншого гравця, то в цю пору вже досить снаги, щоб ворожінням визначити особу або її місце перебування.
— Може, і тепер варто спробувати?
— Так. Слушно. Звісно, це не зовсім мій фах. Хоч я й знаюся на всьому потроху, мої головні завдання — пильнувати й обчислювати. Однак я знайду когось, хто спробує.
— Кого?
— Ще не знаю. Маю з’ясувати, хто в цьому тямить, тоді зробити офіційну пропозицію, щоб мати право на результати. Відтак обов’язково поділюся з тобою.
— Ану ж це хтось, хто тобі не до душі?
— Байдуже. Навіть якщо ми одне одного повбивати ладні, є правила. Не будеш їх додержувати — довго не протягнеш. Я можу мати щось, що знадобиться тій особі. Приміром, можу обчислити щось «ліве», окрім центру.
— Наприклад?
— Ну, місце, де знайдуть тіло. Місце, де може рости певне зіллячко. Крамницю, де продають той чи інший інгредієнт.
— Що, правда? Я й не знав про такі додаткові обчислення. Вони важкі?
— Деякі — дуже. Деякі — аж ніяк.
Ми розвернулися й пішли назад.
Деручись на пагорб, Ларрі спитав:
— А оце тіла шукати... важко воно?
— Насправді зовсім ні.
— А якщо ти спробуєш знайти того полісмена, якого ми в річку скинули?
— А ось це може бути непросто, бо там чимало додаткових змінних. Але якщо ти просто десь загубив труп чи знаєш, що хтось невідь-де помер, це було б не надто важко.
— За описом таки нагадує якесь ворожіння, — зауважив Ларрі.
— А от коли ти як «завбачник» добре передчуваєш, що з кимось щось якось трапиться, чи це не ворожіння?
— Ні. Гадаю, це радше підсвідома навичка обробляти статистику на тлі досить відомого поля дій.
— Ну ось, деякі з моїх обчислень, мабуть, набагато ближчі до свідомого різновиду твоєї підсвідомої діяльності. Тебе цілком можна вважати інтуїтивним обчислювачем.
— Але оте... щодо пошуку трупів. Воно відгонить ворожінням.
— Тільки для профанів. Крім того, ти й сам щойно побачив, що буває з моїми розрахунками, якщо мені бракує якогось ключового чинника. Хіба ж це по-ворожбитському?
— А припустімо, я б сказав тобі, що вранці виразно відчув: хтось із гравців помер?
— Боюся, це мені не зовсім до снаги. Мені б треба було знати, хто це, а також хоч щось про обставини. Я направду маю справу більше з фактами й імовірностями, ніж з усяким таким. А ти серйозно це відчув?
— Так, це справжнє передчуття.
— Відчував таке, коли проштрикнули Графа?
— Ні. Та ж його, для початку, навряд чи можна було вважати живим із формального погляду.
— Відмовки-відмовочки, — сказав я, а він уловив мою усмішку та всміхнувся у відповідь. Що ж, свій свояка вгадає здалека.
— Покажеш Собаче Гніздо? Ти мене ним заінтригував.
— Гайда, — запросив я, і ми рушили на пагорб.
На верхівці ми трохи походили, і я показав йому камінь, крізь який нас було всмоктало. Письмена на ньому знову стали ледь помітними подряпинами. Ларрі теж нічого не зміг розібрати.
— А краєвид звідси нічогенький, — констатував він, розвернувшись і роззирнувшись. — О, онде пасторат. Цікаво, чи прийнялися в місіс Ендербі ті живці?
Це була чудова нагода. Гадаю, я міг би негайно нею скористатися й розповісти йому все, від Сого досі. Але я принаймні збагнув, що мене стримувало. Він нагадував мені одного мого колишнього знайомця: Рокко. Рокко був великий висловухий собака, завжди щасливий, стрибучий і заслинений. Він простував життям із таким захватом, що декого аж дратував, а ще був дуже простакуватий. Якось я покликав його на вулиці й він стрімголов гайнув через дорогу, геть не дивлячись навколо, ніби якесь там щеня. Його переїхав віз. Я кинувся до нього, і хай мене чорти вхоплять, якщо в ті останні хвилини він усе одно не був щасливий мене бачити. Тримав би я свою пащу на замку, він міг би жити щасливо значно довше. А так... Ну, Ларрі, на відміну від Рокко, дурнуватий не був, але теж мав схильність захоплюватися — зумовлену в його випадку задавненою прикрою й тяжкою проблемою. Схоже, він саме наблизився до її розв’язку, а замаскований Великий Детектив добряче його підбадьорював. А що я аж ніяк не думав, буцімто Ларрі може бовкнути зайве, я згадав Рокко й вирішив: а ну його. Пізніше.
30
В оригіналі тут процитовано перший рядок популярної американської пісні 1949 року «Те щасливе старе сонце»