— Звісно, — сказала вона. — Маючи Графів перстень, ікону Альхазреда та чашу з пентаграмою, він за цей тиждень таких каверз наробити може... Ти казав, що ці предмети головно поліпшують техніку. Я гадала, ти мав на увазі «під час церемонії». Але ж наробити кривди він ними може вже тепер. Я питала хазяйку.
— Ну, йдеться ж усе одно про техніку.
— Але ти поводився так, наче це неважливо.
— Я й досі такої думки. Він був би дурень, використавши для цього знаряддя як такі замість покладатися на власні здібності. Застосовані поза ритуалом знаряддя створюють ефекти відгомону. Унаслідок цього він сам може зазнати значної шкоди, хіба що він — справжній майстер, а це навряд.
— Чому ти такий певний?
— Я сумніваюся, що майстер бігав би округою з арбалетом, стріляючи кажанів, чи планував би людську жертву просто на всяк випадок, коли в ній нема конечної потреби. Він не впевнений у своїх силах. Майстер прагне діяти ощадливо, а не розмашисто.
— Що ж, логічно. Але якщо він аж занадто невпевнений, чи не спокуситься все одно застосувати знаряддя проти решти нас, просто щоби звузити коло суперників і спростити собі дальшу Гру?
— Ну, якщо він аж такий дурний, то йому ж гірше.
— І тому, на кого він скерує силу, не забувай. Це можеш бути й ти.
— Я так розумію: хто серцем чистий, той у безпеці.
— Спробую не забути.
Дійшовши до священицького будинку, вона завела мене за нього.
— Он там, — сказала кішка, дивлячись на вікно просто над нами. — То її кімната.
— Ніколи не бачив тут тієї дівчини, — зазначив я.
— Від Текели я зрозуміла, що вона вже кілька тижнів під замком.
— Цікаво, чи той замок надійний?
— Ну, наскільки я знаю, вона не виходила. І я ж казала, що бачила ланцюг на нозі.
— Товстий?
— Важко сказати. Хочеш, залізу і гляну ще раз?
— Можливо. Цікаво, панотець удома?
— Можемо глянути, чи його кінь у стайні.
— Гляньмо.
Тож ми пішли до малої стайні позаду будинку. Там було два стійла, обидва порожні.
— Поїхав когось навідувати, — констатувала кішка.
— Чого треба? — гукнув хтось із кроков.
Глянувши під дах, я побачив білу ворону.
— Привіт, Текело! — сказала Сірохвістка. — Ми тут собі проходили й вирішили перевірити, чи ти чула про Растова.
Після нетривалої паузи ворона спитала:
— А що з Растовим?
— Мертвий, — відказала Сірохвістка. — Повішений.
— А зміюка?
— Поповз у ліс.
— Добре. Ніколи не любила змій. Вони піддирають гнізда, жеруть яйця.
— А в тебе які новини?
— Лише те, що здоровань знову гуляв. Біля садиби його насварили, він пішов до хліва й забився в куточок. Добрий Доктор пішов за ним і знову сварився. Тоді здоровань утік у ніч. Проте згодом вернувся.
— Цікаво. Про що ж там ішлося?
— Не знаю.
— Ну, ми пішли. Бувай.
— Так.
Ми вийшли й повернулися до будинку. Сірохвістка озирнулася.
— З тієї крокви вона нас не бачить. То що, я полізла?
— Стривай, — сказав я. — Хочу спробувати трюк, що його навчився в Ларрі.
Я підійшов до чорного входу, ще раз глянув на стайню. Білих плям видно не було.
Став дибки, поклав одну передню лапу на двері для рівноваги, трохи потримав, тоді опустив її до другої лапи, стискаючи ними ручку. Скрутився всім тілом у натузі. Мусив пробувати тричі, припасовуючи хват. Утретє я повернув ручку досить далеко, щоби вона клацнула, а двері подалися під моєю вагою. Я опустився у звичайну позицію та ввійшов.
— Незлий трюк, — відзначила вона, ідучи за мною. — Якийсь захист відчуваєш?
— Ні.
Я прихилив двері плечем, залишивши шпаринку, щоб, повертаючись, можна було швидко відчинити їх лапою.
— І що тепер? — спитала кішка.
— Знайдімо сходи. Хочу глянути, як її тримають.
Мимохідь ми спинилися в кабінеті, і вона показала мені чашу й череп. Чаша таки була справжня. Я вже бачив її безліч разів. Проте ні ікони, ні персня видно не було, а часу випробовувати свою вправність на шухлядах я не мав. Ми повернулися до пошуку сходів.
Вони знайшлися при західній стіні. Ми піднялись, і Сірохвістка підвела мене до Лінеттиної кімнати. Двері були зачинені, але не факт, що замкнені — адже ж вона сиділа на ланцюгу.
Я ще раз спробував свій трюк, і він спрацював із першого ж разу. Треба дізнатися, чи вміє Ларрі ще щось цікавеньке...
Побачивши нас, Лінетта здивовано витріщилась і ойкнула.
— Я піду потруся їй об ноги й дам себе погладити, — сказала Сірохвістка. — Люди із цього тішаться. А ти тим часом глянь ланцюг.
Власне, цікавили мене передовсім замки. Але щойно я ворухнувся до них, почулося віддалене цокотіння копит, яке дуже швидко наближалося.
— Ой-ой, — сказала Сірохвістка між муркотанням, поки дівчина її гладила й казала, яка ж вона гарна кицька. — Мабуть, Текела побачила, як ми ввійшли, полетіла й здійняла тривогу.
Я оглянув, що хотів. Ланцюг був досить важкий, щоби служити за призначенням, а замок, що кріпив його до рами ліжка, вражав своєю масивністю. Другий, на кісточці Лінетти, був менший, але впоратися з ним саме тепер годі було й сподіватися.
— Я дізнався достатньо, — сказав я.
Кінь скакав уже під самим будинком, відтак завернув за ріг, аж почулося його важке дихання.
— Гайда додому! — гукнула Сірохвістка, зістрибнувши на підлогу й біжучи до сходів.
Коли ми стрімголов злетіли на перший поверх, вершник уже спішувався. За секунду чи дві я почув, як задні двері відчинили, тоді затріснули.
— Погано, — сказала Сірохвістка. — Можу відволікти вікарія.
— Біс із ним! Я виб’ю вікно кабінету!
Добіг я до рогу саме тоді, коли з-за іншого вийшов той капосний коротун, тримаючи в руці хлиста. Щоби звернути до кімнати, я мусив сповільнитися, і він оперіщив мене по спині. Проте вдарити вдруге не встиг — Сірохвістка стрибнула йому на лице, випустивши всі пазури.
Я вистрибом перетнув кімнату, переслідуваний усе гучнішим вереском, і кинувся у вікно, заплющивши очі в момент удару. Висадив шибку з усіма хрестовинами. Глянув назад — де там Сірохвістка?
Видно її не було, але я чув, як вона репетує в будинку. Два стрибки, плиг у вікно — я знову в кімнаті. Він тримав її за задні лапи, замахнувшись хлистом. Хлист опустився, вона верескнула, він її впустив, бо ж не сподівався, що я повернуся, а ще менше сподівався, що я сунутиму на нього, припавши до підлоги, прищуливши вуха, видаючи гортанне низьке гарчання, що його саме навчився був від Рикуна напередодні.
Він махнув хлистом, але я прошмигнув під ним. Якщо Сірохвістка мертва, я його загризу. Ударив у груди, повалив на спину, аж тут почув її крик: «Я побігла!»
Розтуливши щелепи, я замірився на його горлянку, але почувши, що кішка вистрибнула крізь вікно, трохи повернув голову. Угризнув щодуху, мої зуби зімкнулися на його правому вусі, захрумтів хрящ. Відтак я облишив вікарія, перетнув кімнату й вистрибнув за Сірохвісткою, супроводжуваний його зойками.
— Хочеш поїхати на мені? — запитав я в неї.
— Ні! Головне — не спиняймося!
Ми бігли аж додому.
На подвір’ї ми впали, я відхекувався, вона вилизувалася. Я сказав:
— Вибач, що втягнув тебе в це, Сіренька.
— Я знала, на що йду. Що ти там із ним під кінець зробив?
— Гадаю, понівечив вухо.
— Чому?
— Він тебе скривдив.
— Мене й гірше кривдили.
— Це його не виправдовує.
— Тепер маєш першокласного ворога.
— Дурні класними не бувають.
— Дурень може спробувати проти тебе знаряддя. Чи ще щось.
Я перервав хекання, щоб зітхнути. Тут по нас промайнула тінь птаха. Глянувши вгору, я не здивувався, уздрівши Текелу.
Я пообідав, нашвидку зробив обхід, аж тут приїхала карета, ми всі туди сіли й рушили до міста. Місця там було досить, щоб я сів біля вікна, а Сірохвістка скрутилася на сидінні навпроти. Наші хазяї сиділи лицем до лиця біля свого вікна, праворуч від мене, і знай собі теревенили. Я лише трохи порізався був склом, але в Сірохвістки на правому боці здувся бридкий слід. Згадуючи вікарія, чистоти на серці я не відчував.