— Нюху, це гротескно.
— Радий, що й тобі сподобалося. А ще це буде чудовий геловінський бешкет, хай і трохи передчасний.
Пробило дванадцяту. Люди пристали на мою пропозицію, і ми пішли її здійснювати. Але ж, о друзі й вороги, вони й палахкотіли[36]!
Гікорі-дікорі-док[37].
25 жовтня
Після тієї нічної прогулянки Джилл знову зайшла до нас і допомогла все впорядкувати. Поки вони з Джеком знову попивали херес, ми із Сірохвісткою вислизнули й побігли до вікарія. Вікно кабінету світилося, на даху при комині сиділа Текела, сховавши голову під крило.
— Нюху! Я пішла по цю кляту птаху, — заявила Сірохвістка.
— Сіренька, я не певен, чи годиться робити щось таке саме тепер.
— Мені начхати, — відказала вона й зникла.
Я чекав і спостерігав, і то довгенько. Раптом на даху зчинилася метушня. Застукотіли пазури, полетіло пір’я, і Текела здійнялася в нічне небо, викрякуючи всякі грубощі.
Сірохвістка злізла рогом будинку й повернулася.
— Добра спроба, — сказав я.
— Та де там. Я була незграбна. А вона — швидка. Хай їй грець.
Ми рушили назад.
— Може, їй тепер хоч кошмари з тобою снитимуться.
— Було б незле, — погодилася вона.
Молодий місяць. Розгнівана кішка. Пір’я в повітрі. Осінь приходить. Трава помирає.
Зранку карти лягли так, що відчулася й посилилася невеличка іронія минулої ночі. Сірохвістка пошкребла в двері, викликаючи мене, і сказала:
— Ходи-но зі мною.
Я послухався.
— Про що йдеться? — запитав я.
— Констебль із помічниками в Оуена, розслідують нічне спалення.
— Дякую, що покликала. Ходімо дивитися. Має бути весело.
— Можливо, — сказала вона.
Уже на місці я зрозумів, на що вона натякала. Констебль зі своїми підлеглими виходжали, вимірювали, винюхували. Рештки кошиків і рештки, що були до цього в кошиках, тепер лежали на землі. Рештки чотирьох кошиків з умістом, хоч їх мало б бути три — що-що, а це я добре пам’ятав.
— Отакої, — сказав я.
— Отож, — погодилася вона.
Я роздивився троє нелюдських останків і одні дуже людські.
— Хто? — запитав я.
— Сам Оуен. Хтось запхнув друїда в один із його ж кошиків і підпалив.
— Блискуча ідея, — мовив я, — хоч і плагіат.
— Кепкуйте, кепкуйте, — сказав хтось ізгори. — Він же не ваш господар був.
— Вибач, Крутьку, — сказав я. — Та щось мені не дуже співчувається комусь, хто мене отруїти хотів.
— Він мав свої заскоки, — визнав білик, — але ж його дуб був найліпший у цілім містечку. Минулої ночі знищено безліч жолудів.
— Ти бачив, хто це його так?
— Ні. Був на іншому кінці, навідував Ночовія.
— Що тепер робитимеш?
— Горіхами запасатимусь. Зима буде довга, а зимувати доведеться надворі.
— Ти міг би приєднатися до Мак-Кеба з Моррісом, — зауважила Сірохвістка.
— Ні. Я, мабуть, наслідую приклад Вапнюги й вийду з Гри. Вона стає дуже небезпечна.
— А ти в курсі, чи забрав убивця, хоч би хто це був, Оуенів золотий серп? — запитав я.
— Тут його нема, — відповів гризун. — Але може бути всередині.
— Ти ж маєш свій вхід-вихід, чи не так?
— Так.
— Він тримав його в спеціальному сховку?
— Так.
— Може, залізеш, глянеш, чи серп на місці, і нам скажеш?
— А нащо це мені?
— Може, колись ми тобі пригодимося — поділимося недоїдками, відженемо хижака...
— Я б натомість волів дещо саме тепер.
— І що ж? — запитав я.
Він зістрибнув, але не впав, а наче спланерував на землю.
— А я й не знала, що ти з летючих білок, — здивувалася Сірохвістка.
— А я й не з них. Та це було в комплекті.
— Не розумію, — сказала йому кішка.
— Доки Оуен мене не знайшов, я був дурнуватим шукайгоріхом. Як і більшість білок. Ми знаємо, як лишатися на плаву, але не набагато більше. На відміну від таких, як ви. Він додав мені розуму. Наділив і деякими особливими здібностями, як-от те ширяння. Але за це я дещо втратив. Хочу помінятися назад — знову стати, ким був: щасливим шукайгоріхом, якому плювати на відчиняння й зачиняння.
— Про що конкретно йдеться? — запитав я.
— Я дещо віддав за все це, а тепер хочу повернути.
— Що?
— Гляньте на землю під і мною. Що бачите?
— Нічого особливого, — сказала Сірохвістка.
— Тіні немає. Він забрав її. А тепер уже й не віддасть, бо мертвий.
— Сьогодні досить хмарно, — зауважила кішка. — Напевно й не скажеш...
— Повірте мені. Я-то знаю.
— Вірю, — сказав я. — Інакше торочити про щось таке було б дурістю. Але далася тобі та тінь? Чи не байдуже? Нащо вона тобі нагорі, серед гілок, де ти її майже ніколи й не побачиш?
— Це не все, — пояснив він. — З тінню він забрав ще дещо. Я не відчуваю так, як колись. Тоді я просто знав собі всяке: де найліпші горіхи; яка буде погода; де знайти самичок, коли до них потягне; як міняються пори року. А тепер я таке обмислюю, роблю висновки, складаю корисливі плани — раніше я такого не вмів. Зате я втратив усі ті дріб’язкові відчуття, що супроводжують бездумне знання. І багато про це... думав. Мені їх бракує. Ніж думати й планерувати, я б радше повернувся в той стан. Ви знаєтеся на магії, як мало хто. Я пошукаю серпа, якщо ви знімете з мене тіньові чари Оуена.
Я глянув на Сірохвістку, а вона покрутила головою:
— Ніколи про такі чари не чула.
— Крутьку, існує безліч магічних систем, — сказав я. — Це просто форми, що їх заповнює сила. Ми не можемо знати їх усі. Я й гадки не маю, що зробив Оуен із твоєю тінню або твоєю... інтуїцією? І супутніми відчуттями. Не знаючи, де воно, як його добути й повернути тобі, ми, боюся, нічим не зарадимо.
— Якщо зможете потрапити в будинок, я покажу, — сказав білик.
— Он як, — сказав я. — Що скажеш, Сіренька?
— Цікаво.
— І як туди потрапити? — запитав я. — Відчинені вікна? Незамкнені двері?
— Крізь мій отвір ви не пролізете. Це крихітна дірка на горищі. Задні двері зазвичай не замкнуто, але відчинити їх до снаги тільки людині.
— Може, і не тільки, — сказала Сірохвістка.
— Мусимо чекати, доки констебль і його люди підуть, — мовив я.
— Звісно.
Ми чекали, слухаючи, як вони раз у раз дивуються неприродним останкам трьох істот. Прийшов лікар, глянув, похитав головою, щось записав і пішов, виснувавши, що людське тіло тут лиш одне — Оуенове, а також пообіцявши подати звіт зранку. Заходила й місіс Ендербі із супутником; трохи потеревенила з констеблем, поглядаючи на мене із Сірохвісткою чи не частіше, ніж на останки. Невдовзі вона пішла, а останки поклали в мішки, підписали й повезли на возі разом із рештками кошиків, теж підписаними.
Щойно рипіння воза стихнуло вдалині, ми троє перезирнулися. Тоді Крутько полинув на дерево, перелетів з його верхівки на сусідню, а звідти — на дах.
— Незле було б так уміти, — зауважила Сірохвістка.
— Еге ж, — погодився я, і ми рушили до чорного входу.
Як і раніше, я став дибки, щільно обхопив ручку й повернув. Майже. Спробував ще, доклавши трохи більше зусиль, і вона піддалася. Ми ввійшли. Я причинив двері плечем, трохи не дотиснувши, щоби вони не заклацнулися.
Ми опинилися на кухні, а згори було чути, як там квапиться хтось дрібний із кігтиками.
Невдовзі вигулькнув Крутько, поглядаючи на двері.
— Його майстерня внизу. Покажу вам, куди йти.
Ми вийшли за ним із кухні й спустилися рипучими сходами. Унизу ми негайно потрапили до великого приміщення, де пахнуло, наче просто неба. Зрізане гілля, кошики з листям і корінням, коробки з омелою недбало громадилися при стінах, на полицях і лавках. На кількох стільницях і трьох стільцях валялися шкури тварин. Стеля й підлога були помальовані синіми й зеленими крейдяними схемами, а на дальній стіні одразу впадала в око червона. Книжкову шафку біля дверей заповнювала колекція комашок-одноденок і книжок гельською й латиною.
36
В оригіналі тут трохи змінені рядки американської поетеси Едни Сент-Вінсент Міллей:
(переклала Н. Дьомова).
37
Квазіслова (на зразок «еники-беники» тощо), перший рядок англійського народного дитячого віршика: Гікорі, дікорі, док.