— Покажеш нам, де це? — запитав я.
— Біжіть за мною.
Ми побігли і, здолавши чималий шлях, дісталися садиби. У підвалі горіло світло, але вікна були запнуті, і ми не побачили, що ж поробляє той Добрий Доктор. Та в повітрі витали численні запахи смерті.
— Дякую, Ночовію, — сказав я. — Знаєш ще про когось?
— Ні. А ви?
— Ні.
— Тоді, гадаю, ми квити.
Він здійнявся на крило й майнув у ніч.
Зіщулившись під вікном, я нюшив і прокладав лінії сюди від оселі Морріса й Мак-Кеба, звідси — до Шаленої Джилл, до нас, до Оуена, від Оуена — до інших... Усі ці риси було важко водночас утримати в голові.
Яскравий проблиск і рипіння з-за вікна змусили мене відстрибнути. За якусь мить-другу я почув запах озону і звук дикого реготу.
— Так, за цією місциною варто наглянути, — зауважила Сірохвістка зі свого імпровізованого сідала високо на поблизькому дереві. — А поки що — ходімо?
— Так.
Ми рушили назад, і я провів її аж до садиби Джилл (прикметник я відкинув з увічливості в присутності Сірохвістки), де й залишив кішку в півсні на стіні. Вернувшись додому, я знайшов ще один відбиток лапи.
6 жовтня
Нудно не було. Почувши зранку, як тріснуло дзеркало, я помчав до нього та здійняв пекельний гавкіт, не пускаючи плазунів на волю. Зачувши шарварок, Джек узяв свій повсякденний жезл і переніс їх усіх до іншого дзеркала — достоту як Жовтий Імператор[2]. Це дзеркало було значно менше, що, може, їх трохи провчить, але навряд. Як їм це вдалося — загадка. Найпевніше, завдяки тривалому тиску на якусь ваду. Добре, що вони мене бояться.
Джек пішов відпочивати, а я — надвір. Сонце сяяло крізь сірі й білі хмари; вітерці носили самі лише хрусткі аромати осені. Уночі я креслив був уявні лінії. Те, що я намагався зробити, набагато легше вдалося б Ночовію, Голці, ба навіть Крутьку. Наземному створінню тяжко уявляти місцевість так, як хотів я. Та я прокладав лінії від кожного з наших будинків до всіх інших. Результатом стала детальна схема, обмежена зовні, з перехресними променями всередині. Маючи такий креслюнок, я можу те, що іншим не до снаги. Схема була вимушено неповна, бо я не знав, де Граф, а ще міг досі не знати про якихось інших гравців.
Та й цього вистачало, щоб дивитися на ситуацію й так, і сяк, та ще й із досить високою точністю.
Я рушив.
Шлях мій пролягав через двір і поле на путівець, яким я й ішов певний час. Дійшовши туди, куди, за моїми розрахунками, мені було треба, я спинився. Обабіч росли великі старі дерева: кілька ліворуч, одне — праворуч, на протилежному узбіччі. На жаль, точка, що її я так ретельно вирахував на уявній мапі, лежала посеред дороги. І вона навіть не зласкавилася бути на перехресті.
Найближчий будинок був праворуч; я проминув його кількасот ярдів тому. Як я знав, там мешкала літня пара, що годувала птахів, працювала в саду та сварилася суботніми вечорами, коли старий приплентувався з пабу. Досліджуючи територію до цього, я не помічав жодних ознак, що вони беруть участь у Грі.
Та все одно вирішив порознюхувати. Обшукуючи узбіччя, я почув знайомий ГОЛОС:
— Нюху!
— Ночовію! Де ти?
— Нагорі. У цьому дереві є дупло. Я затримався надворі. Сховався тут від світла. Ми мислимо подібно, га?
— Скидається на те, що ми проклали однакові лінії.
— Але ж це не може бути те місце.
— Ні. Це центр нашої схеми, але навряд це та точка.
— Отже, схема неповна. Але ми це знали. Нам невідомо, де Граф.
— Якщо тільки нема інших. Усе має відбутися в центрі нашої схеми.
— Так. Що робитимемо?
— Ти не міг би прослідкувати за Голкою до Графової криївки?
— Кажани збіса непередбачувані.
— Мені таке не до снаги. Сірохвістці, гадаю, теж.
— В кішки кишка тонка. Хіба на струну для ракетки... Та й нема котам віри.
— То ти спробуєш прослідкувати за Голкою?
— Спершу треба те гаденя знайти. Але так, я попильную його сьогодні вночі.
— Розповіси, про що дізнаєшся?
— Подумаю.
— З цього тобі може бути зиск. Ану колись знадобиться, щоб удень хтось кудись для тебе збігав.
— Правду кажеш. Гаразд. До речі, чому гравці завжди утворюють схему навколо центру подій?
— Не уявляю, — відказав я.
Повернувшись додому, я поричав на задзеркальних істот (тепер вони були в люстрі, прихиленому до стіни передпокою), суто для порядку, щоби дати їм знати: я пильную. Те, що в морській скрині, сиділо тихо. Тому, що в шафі, я наказав заспокоїтися. Від його гупання все трусилося. Щоб таки стишити його, я мусив кілька разів гавкнути.
Унизу Те, що в колі, прибрало подобу пекінески.
— Любиш крихіток? — спитало воно. — Іди-но до мене, здорованю.
Та пахнуло воно й досі Тим, що в колі, а не собакою.
— А ти щось не дуже й здібне, — сказав я.
Пекінеска тицьнула мені вслід непристойний жест, неприродно скрутивши лапу.
7 жовтня
Минулої ночі ми знову виходили по інгредієнти для Великої справи. Був густий туман, і патрульних побільшало. Спинити це нас не спинило, але заважало. Клинок господаря блиснув, жінка верескнула, почулося, як рветься одяг. Тікаючи, ми проминули Великого Детектива, і я мимоволі вивів із рівноваги його супутника, який, кульгаючи, уже не міг так вправно, як колись, ухилятися від прудких собак.
Перетнувши міст, Джек розгорнув і роздивився шмат тканини.
— Дуже добре. Зелена, — зауважив він.
Чому в переліку матеріалів був край зеленого пальта, що його носила опівночі саме цього дня руда пані, та ще й відрізаний, поки пальто було на ній, я й гадки не маю. Магічні приписи часом скидаються мені на інструкції з божевільного пошуку всілякого непотребу. Хай там як, а Джек зрадів, то і я теж.
Значно згодом, безуспішно пошукавши Ночовія, я вернувся додому і дрімав собі у вітальні, аж тут почув якесь тихе шкряботіння в глибині будинку. Воно не повторилося. Тож я перейшов у режим вистежування й дослідив обставини.
Кухня була порожня, у коморі теж нічого не було. Я зробив коло.
При вході до передпокою я вловив запах. Спинився, дивився, слухав. Помітив попереду легенький порух десь унизу й праворуч.
Воно сиділо перед дзеркалом і роздивлялося, як там плазують в’язні. Затамувавши подих, я тихесенько рушив уперед. Наблизившись досить, щоби зловити істоту коротким ривком, я сказав:
— Надіюся, ти добре розважився наостанку.
Він — великий чорний щур — стрибнув, а я зловив його за карк.
— Стривай! Я можу все пояснити! — писнув спійманий. — Нюху! Ти — Нюх! Я прийшов до тебе!
Я чекав, не посилюючи, але й не послаблюючи хват. Ворухни я головою, його хребет би тріснув.
— Голка розповів мені за тебе, — провадив він далі. — Крутько повідомив, де тебе знайти.
Я не міг нічого сказати — рот був зайнятий. Тому я й далі чекав.
— Крутько сказав, що ти наче розсудливий, і я схотів побалакати. Надворі нікого не було, тому я проліз усередину крізь дверцята на чорному вході. Постав мене, га?
Я відніс щура в кут, випустив його там і всівся просто перед ним.
— Отже, ти в Грі, — констатував я.
— Так.
— Тоді ти маєш знати, що непроханий візит до оселі іншого гравця дає підстави вжити до тебе негайних відплатних заходів.
— Так, але я не вигадав іншого способу зустрітися з тобою.
— І що ж ти хотів мені сказати?
— Я знаю Вапнюгу, а Вапнюга — Ночовія...
— То й що?
— Вапнюзі, мовляв. Ночовій розповів, що ти чимало знаєш про гравців і їхні плани. І що ти інколи міняєшся інформацією. Я маю дещо на обмін.
— Чому ти не обмінявся відразу з Ночовієм?
— Я з ним особисто не зустрічався. Боюся сов. Крім того, я чув, що в нього дзьоб на замку. Не скрегоче, мов якась там сорока. Зайвого ні чи-чирк, а точніше, ні пугу.
2
Легендарний китайський імператор, який нібито відбив навалу задзеркальних істот Ця історія згадується, зокрема у «Книзі вигаданих істот» X. Л. Борхеса.