Ми допізна пробули при таборі. Друзів у мене не так і багато, тому цей вечір мене потішив.
Пробираючись до Собачого Гнізда, я вкотре натрапив на сліди велетенських покручених ніг — цього разу біля підніжжя пагорба. На верхівці вони теж були. Цікаво, куди подасться штучний тепер, коли його домівку зруйновано?
Я зробив коло верхівкою, знову креслячи лінії, подумки прокладаючи їх на землі, виключивши руїни селянської садиби на південному заході, що зсунуло схему далеченько на північ, урахувавши дві додаткові могили, спробувавши обидві формули — з оселею Ларрі й без неї. З нею центр припав на ще одну нікчемну пустку. Зате без неї виходило місце, що його вже торкалися Вищі Сили. Я саме стояв на ньому. Якраз тут, на Собачому Гнізді, у напівзруйнованому кам’яному колі розіграється остання дія. Ларрі — просто зацікавлена сторона, не учасник. Відкинувши голову, я завив. Усе зійшлося.
Письмена на каменюці, де починалася наша раніша пригода, на мить спалахнули, ніби підтверджуючи мій здогад.
Я вистрибом ушився з пагорба.
Північ.
— Джеку, знайшов! — випалив я й переказав Бубонову історію.
—... Отже, вилучивши Доброго Доктора, маємо верхівку мого пагорба, — виснував я.
— Звісно, інші доворожаться до цього найближчими днями.
— І всі дізнаються. Правда. Пам’ятаю лиш одну Гру, коли правильного місця так ніхто й не знайшов.
— Але ж і давно це було!
— Так, і всі ми разом повечеряли, обернули це в жарт і розійшлися хто куди.
— Таке рідко буває.
— Саме так.
— Гадаю, Нюху, цього разу буде нам непереливки.
— І я такої думки. Із самого початку пішло якось дивно. Так може бути й до кінця.
— Он як?
— Просто відчуття.
— Вірю твоїм інстинктам. Мусимо бути готові до всього. Шкода щодо Джилл і Сірохвістки.
— Я вирішив, що дружитиму з ними до кінця, — повідомив я.
Він потис мені плече.
— Як бажаєш.
— Не буде ж, як у Діжоні, га? — запитав я.
— Ні. Щось цього разу багато незвичного трапилося, — відповів Джек. — Зціпімо зуби, друже!
— А як я, по-твоєму, усміхаюся? — мовив я.
29 жовтня
Після обіду в Джилл, куди запросили й Бубона, який нарешті визнав відмінність Сірохвістки від інших котів, я знову пішов на румовище садиби Доброго Доктора. Обід удався майже сумний; Джек навпростець спитав, чи не перейде Джилл на наш бік; Джилл визнала, що має конфлікт уподобань, але рішуче настроєна дограти Гру так, як почала. Було якось незвично їсти з ворогами, що вони тобі так подобаються. Тож гуляти по обіді я пішов більше для того, щоб, опинившись на самоті, чимось себе зайняти, аніж щоби залагодити якусь нагальну справу.
Я не поспішав. Обвуглені руїни досі сильно пахнули; обійшовши їх багато разів, я так і не побачив жодних кісток або інших слідів мертвих людей усередині. Відтак я перейшов до хліва — що як штучний вернувся до схованки?
Двері були відсунуті акурат стільки, щоб я міг увійти, і я ввійшов. Його бентежний запах там таки був, але здавався він застарілим. Попри це, я обшукав кожне стійло й навіть сіно поворушив. Зазирнув у всі закутки, комірки й засіки. Навіть виліз драбиною глянути, що на горищі.
Там я помітив у глибині характерну постать кажана, що висів на балці. Усі кажани мені дуже подібні між собою, а надто догори дриґом, тож він нагадав мені Голку. Я підійшов і гукнув:
— Гей, Голко! А що це ти в біса тут робиш?
Він трохи ворухнувся, але просинатися явно не хотів. Тож я простягнув лапу й поштурхав його.
— Агов, Голко! Треба побалакати.
Істота розгорнула крильця й витріщилася на мене. Відтак позіхнула й запитала:
— Нюху, що ти тут робиш?
— Оглядаю наслідки пожежі. А ти?
— Те саме, але мене заскочив день, тож я вирішив тут і поспати.
— Штучна людина тут досі буває?
— Не знаю. Сьогодні не було. Чи врятувався Добрий Доктор, мені теж невідомо. Як там Гра?
— Дізнавшись, що Добрий Доктор грати й не думав, я знайшов точку прояву — великий пагорб із поваленими брилами.
— Он як. А це вже цікаво. Які ще новини?
— Растов і Оуен мертві. Вапнюга й Крутько повернулися в ліс.
— Так, це я чув.
— Тож скидається, ніби хтось убиває відчиняльників.
— Растов був зачиняльник.
— Гадаю, Оуен умовив його перебігти.
— Ні, намагався був, але марно.
— Звідки знаєш?
— Я пролазив до Оуена крізь Крутькову дірку на горищі й підслуховував. Був там і в переднім смерті Растова. Вони пили й кого тільки один одному не цитували, від Томаса Пейна[41] до Ніцше, але Растов не перебіг.
— Цікаво. Ти говориш так, ніби досі в Грі.
— Так і є, — устиг відказати він, аж тут знизу долинув тихий звук, і кажан вигукнув:
— Лягай!
Я впав на правий бік. Зовсім поруч пролетіла арбалетна стріла, устромившись у стіну просто наді мною. Повернувшись, я побачив унизу біля дверей вікарія Робертса, який саме опускав зброю. На обличчі в нього застигла лиха усмішка.
Побігши й стрибнувши, я міг би за мить опинитися внизу. Та міг я так і ногу зламати, і тоді він легко б мене порішив. Інший варіант був злізти таким самим робом, яким заліз: задкуючи драбиною. З анатомічних причин спускаюсь я завжди повільніше, ніж підіймаюся. Однак якщо цього не зробити, він міг знову натягти тятиву, накласти стрілу й піднятися по мене. У такому разі він мав би перевагу. Ну, хоч озброєних помічників із ним немає...
Я квапливо пригадував, як довго зазвичай натягують таку зброю. Вибору не було: щоби мати бодай якийсь шанс, не можна було зволікати.
Я кинувся до верху драбини, розвернувся й поліз уділ. Доти вікарій уже опустив арбалета й почав його перезаряджати. Рухався я щодуху, але, намацуючи задньою лапою один дерев’яний щабель за одним, я відчував, що моя спина страшенно вразлива. Навіть якщо я спущуся неушкоджений, дуже небезпечно буде й унизу. Поспішаючи, я побачив, як мимо промайнуло щось чорне.
Почув прикінцеве клацання. Почув, як він прилаштовує стрілу в паз. До долівки було ще далеченько. Я спустився ще на щабель. Ніби бачив, як він здіймає зброю й недбало цілиться в легку мішень. Хоч би я тільки не помилився, і це промайнув був Голка... Ще щабель...
Я зрозумів, що мав рацію, почувши з вуст вікарія лайку. Спустився ще на щабель... Тоді вирішив: годі ризикувати. Відштовхнувся назад, пролетів решту шляху, згадуючи, як Сірохвістка якось казала, що завжди падає на лапи, заздрячи цій її вродженій здібності, попри все, намагаючись і сам так приземлитися хоч цього разу...
Я спробував скрутити тіло в потрібний бік навколо поздовжньої осі, відпруживши в цей час ноги. Судячи з місця вдару в дерево, стріла пішла значно вище. Але коли я торкнувся землі, чоловік уже крутив арбалетну корбу. Я таки впав на ноги, але вони відразу роз’їхалися піді мною. Намагаючись підвестися, я бачив, як він докрутив корбу, тепер уже не зважаючи на чорну постать, яка шугала в нього перед лицем. Ліва задня лапа боліла. Я все одно змусив себе звестися й розвернувся. Він саме підносив стрілу до паза. Я мусив кинутися на нього, спробувати повалити, перш ніж він устигне стрельнути знову. Я розумів, що шансів мало...
Аж тут за спиною в нього у дверному прорізі постала тінь.
— Вікарію Робертс, а що то ви робите із цією архаїчною зброєю? — пролунав чудово поставлений фальцет Великого Детектива в подобі Лінди Ендербі.
Вікарій завагався, тоді розвернувся.
— Мадам! — мовив він, — Я збирався прислужитися громаді, знищивши лиху тварюку, яка навіть тепер готується на нас напасти.
Я негайно завиляв хвостом і прибрав свого ідіотського вигляду слинявого собацюри — висолопив язика й таке інше.
— Як на мене, на лиху тварюку він аж ніяк не скидається, — мовив Великий Детектив дамським голосом, швидко ввійшовши та ставши між мною та вікарієм, щоб надійно внеможливити постріл. — Це ж старигань Нюх. Усі знають Нюха. Та в ньому злості ані на макове зернятко. Хороший Нюх! Хороший пес!
41
Американський філософ англійського походження. Один з ідейних натхненників Американської революції кінця XVIII ст.