Далі він, як водиться, погладив мене по голові. Я відреагував так, ніби ця процедура — найвидатніший винахід опісля безплатних обідів.
— І чого це ви вирішили, що він небезпечний для суспільства?
— Мадам, якраз це створіння ледь мені вухо не відірвало.
— Я певна, що ви, сер, помиляєтеся. Навіть уявити не можу, що ця тварина здатна проявляти агресію. Хіба що, може, обороняючись.
Обличчя вікарія геть побуряковіло, його плечі були на вигляд дуже напружені. На мить мені здалося, що він таки спробує мене встрелити якось навскіс.
— Я щиро вважаю, — провадив далі Ліндин голос, — що за наявності якихось нарікань щодо собаки треба спершу довести їх до відома її власника, а не вживати відразу радикальних заходів, які могли б привернути увагу Товариства захисту тварин і не надто потішити парафіян.
— Той чоловік — безбожний нахаба... — почав був вікарій, аж тут його плечі розслаблено опустилися. — Та, либонь, я таки вчинив поквапливо. Як ви й кажете, парафіяни можуть глянути на це скоса, не знаючи всього обсягу моїх нарікань. Так. Гаразд.
Він опустив зброю та розрядив її.
— Це владнається, — сказав він відтак, — за якийсь день-два. А поки що я пристаю на вашу пораду й нічого не робитиму похапцем.
Він поклав стрілу в наплічний футляр, а за якусь хвилю почепив на плече й арбалет.
— На цьому, мадам, я ще раз дякую вам за те печиво, що його ви приносили та яке дуже припало мені до смаку, і бажаю вам гарного дня.
— Сподіваюся, вашій доньці воно теж сподобалося?
— О, так, ще б пак. Ми обоє вдячні.
Він розвернувся й вийшов у двері. Великий Детектив провів його й визирнув услід, бажаючи, без сумніву, переконатися, що вікарій справді пішов. Та перш ніж я зміг наслідувати парохів приклад, Великий Детектив схопив двері й зачинив їх до кінця.
Тоді повернувся й уважно на мене поглянув.
— Нюху! — мовив він, уже не фальцетом. — Тобі поталанило, що я володію добрим біноклем і останнім часом мав нахил ним користуватися.
Ти дуже незвична істота. Вперше я зустрів тебе в Сого, допомагаючи приятелям зі Скотленд-Ярду розслідувати вкрай нетипову серію вбивств. Згодом натрапляв на тебе в численних ситуаціях, що спантеличували й водночас інтригували. Твоя присутність, здається, стала чи не спільним знаменником усіх недавніх чудасій у цій окрузі. Це давно вже вийшло за межі, у яких я міг би припустити простий збіг обставин.
Я сів і почухав ліве вухо задньою лапою.
— Нюху, мене ти цим не обдуриш. Я знаю, що ти не просто безмовно-бездумний собака, чий розум не рівня людському. Я багато дізнався про події цього місяця, про це місце, про осіб, що беруть участь у чомусь, що його ви, якщо не помиляюся, звете «Грою».
Я призупинив чухання, вивчаючи його обличчя.
— Я поспілкувався як із п’янючим росіянином, так і з не тверезішим од нього валлійцем, підстерігши їх однієї ночі на дорозі з пабу під личиною превеселого комівояжера. Балакав із циганами, з твоїми сусідами, з усіма головними дійовими особами в цій справі, що стосується здогадного метафізичного конфлікту, — так, я знаю, що йдеться про це; спостеріг чимало всякого, що дало мені змогу дедукувати обриси темної картини.
Я нечемно позіхнув, як це подеколи роблять собаки. Він усміхнувся.
— Не допоможе, Нюху. Годі вже маніритися. Я не сумніваюся, що ти розумієш кожнісіньке моє слово, а ще тобі, напевне, цікаво, як багато я знаю про церемонію, що її проведуть тут проти Дня Всіх Святих, і які в мене щодо цього наміри.
Він примовк, і ми вивчали один одного. Він нічого не виказував, навіть на нюховому рівні.
— Тож, гадаю, прийшов час на знак віри, — зрештою мовив він. — Окрім того, що я, імовірно, щойно виручив тебе зі смертельної біди, хочу сказати дещо, а щось хотів би дізнатися; на мою думку, тобі це буде так само корисно, як і мені. Якщо будеш такий ласкавий підтвердити, що зрозумів мої слова, я поведу далі.
Я відвернувся. Таке я передбачав відтоді, коли він почав звертатися до мене як до розумної істоти. Та я й досі не вирішив, чим відповісти на його пропозицію щодо знаку віри. До цього воно й зводилося... до віри в його професійну добропорядність, хоча він, напевне, несхвально поставився б до тутешніх подій. Я й гадки не мав, чому він найбільше відданий — закону чи справедливості; та чи й направду він усвідомлює, що на кону? Хай там як, я дійсно хотів дізнатися, що він уже вияснив і що планував, а ще я розумів: згодом він ніяк не зможе довести свої припущення стосовно мене, навіть якщо я й дам йому бажане підтвердження.
Тож я знову глянув на нього, кілька довгих секунд зазирав просто у вічі, тоді кивнув.
— Дуже добре, — відказав він. — Отже, далі: очевидно, ледь не кожний уплутаний у цю, як ви кажете, «Гру», скоїв чимало злочинів. Багато з них практично неможливо було б довести в суді, але я не маю ні клієнта, що прагнув би цього від мене, ні нахилу клопотатися про щось таке задля власної розваги. З формального погляду я тут лише як помічник Скотленд-Ярду, а мета моя — розслідувати ймовірне вбивство полісмена. І я подбаю про це в належний час. Та відколи я сюди приїхав, мене все сильніше й сильніше вражали незвичайні події, аж доки я, не в останню чергу через дивовижні стани містера Телбота й особи, знаної як Граф, дійшов переконання, що тут не обійшлося без чогось справді надприродного. Хоч цей висновок мені й не до вподоби, та недавній особистий досвід змусив мене прийняти його правдивість. З огляду на це я планую втрутитися до вашої «Гри» за два дні віднині.
Я повільно покрутив головою.
— Нюху, той негідник, який щойно звідси пішов, планує вбити власну пасербицю в переднім Усіх Святих!
Я кивнув.
— Ти допускаєш таку поведінку?
Я покрутив головою, тоді повернувся й відійшов туди, де на мостинах лежав товстий шар пилюки. Лапою я накреслив там чотири риски: ЛТ.
Він підійшов, глянув. Тоді повільно проказав:
— Лоренс Телбот?
Я кивнув.
— Він планує відвернути вбивство?
Я знову кивнув.
— Нюху, я знаю про нього більше, ніж він усвідомлює, та й сам я роками експериментував з усілякими препаратами. Я розумію, що його намір — порятувати Лінетту в ніч церемонії, але сумніваюся, що він таки знайшов ту ідеальну дозу, яка, як він сподівається, дасть йому змогу встояти перед місячним шалом його недуги. Хай там як, а вікарій Робертс знає, що до подій причетна така істота, і вже розтопив дещо із церковного срібла, щоби відлити кулю до пістолета, який матиме при собі тієї ночі.
Детектив замовк і уважно на мене поглянув. Я йому вірив, та що робити — не знав.
— Єдина роль, що її я бачу для себе в усій цій справі, — здійснити порятунок дівчини, якщо містер Телбот схибить. Для цього я потребую дечого від тебе: маю знати, де буде церемонія. Тобі це відомо?
Я кивнув.
— Покажеш мені?
Я знову кивнув і поглянув на двері.
Рука його була смикнулася мені до голови, але він опустив її й усміхнувся. Підійшов до дверей і відсунув їх. Ми вийшли надвір; я глянув у бік Собачого Гнізда й гавкнув. Відтак рушив. Він пішов за мною.
30 жовтня
Сьогодні майже не було чого робити. Завтра, либонь, буде так само. Поки не прийде ніч. Ті з нас, хто залишиться, зберуться опівночі на пагорбі. Ми принесемо паливо й усі разом розкладемо велике багаття. Воно дасть нам світло, і полетять туди всі кістки, зілля й інші інгредієнти, які ми цілий місяць збирали, щоби здобути перевагу та сплутати карти ворогам. Може, воно смердітиме. Може, пахнутиме чудово. У ньому боротимуться, навколо нього бавитимуться певні сили, створюючи довкола строкатий ореол, час від часу видобуваючи з вогню, на додачу до потріскування й пострілювання, то мелодійні звуки, то лемент. Відтак ми вишикуємося півколом перед тим, що, як показало ворожіння, є Брама, — а як ми вже визначили, це брила з письменами. Відчиняльники зі своїми супутниками стануть з одного боку, зачиняльники — з другого. Усі принесуть знаряддя, що ними збираються скористатися. Деякі зі знарядь, як-от перстень, пентаграма й ікона, нейтральні; відчиняльної чи зачиняльної природи набудуть вони від рук осіб, що ними орудуватимуть; інші ж, два жезли, один — на відчинення, другий — на зачинення, будуть, природно, у гравців із відповідними переконаннями. Джилл триматиме Відчиняльний жезл, мій господар — Зачиняльний. Нейтральні предмети посилять сторону, з якої їх застосують; від цього може здатися, що результат визначається суто арифметично. Але це не так. Багато важить особиста снага кожного; а ще в перебігу подій, очевидно, розігруються дивні побічні мотиви, які теж впливають на загальний розподіл сил. Та й про досвід забувати не слід. Теоретично все має вирішуватися на метафізичному рівні, але на практиці так буває рідко. Проте хоч до яких фізичних сутичок доходить, Джекові репутація й ніж здебільшого гарантують нам непоганий захист від приземленого насильства. Коли церемонія почалася, ми намагаємося лишатися на своїх місцях; упродовж неї з гравцями трапляється всяке. Між нами виникає певний фізичний взаємозв’язок. Розірвати півколо — не обов’язково щось страшне, хоч у якийсь момент це й може накликати нещастя. Розпочнуться підготовчі ритуали, нерідко суперечливі — бо ж кожен обирає їх сам для себе. Сила наростатиме й наростатиме. Щоби схилити її на той чи той бік, гравці можуть обмінюватися фізичними атаками. Можливі всілякі нещастя. Гравці можуть падати, божеволіти, займатися, трансформуватися. Брама може почати відчинятися будь-якої миті. Може вона й чекати, доки її не спонукає до цього Відчиняльний жезл. Негайно почнеться опір. Застосують Зачиняльний жезл і будь-які допоміжні сили, спроможні його наснажити. Зрештою наші потуги, які можуть бути зовсім недовгими, але, ймовірно, можуть тривати й до світанку (у такій патовій ситуації технічна перемога дістанеться зачиняльникам), закінчаться вирішенням справи. З переможеними трапляються всякі негаразди.