— То він у циган?
— Так. Удень вони охороняють його сон, уночі — його порожню труну.
— То він це вдав. Вирядив той кістяк, що ми його бачили, у свою одіж, сам устромив кілка.
— Так, той порохнявий скелет уже був у могилі.
— І тому на ньому не було персня...
— Так, і в цьому він теж не ризикував. Знайшовши останки, кожен припустив би, що перстень забрав той, хто вгатив кілок.
Мене пройняло морозом.
— Вапнюжко, він улаштував це вже після смерті місяця, правда ж?
— Так. На твої розрахунки це не вплине.
— Добре. Але я не зрозумів: Граф убив Оуена, бо вікарій убив Растова. Оуен відчиняв. Це що, наслідок якоїсь особливої Графової приязні? Чи він просто хотів застерегти вікарія від дальшого насилля?
— Не знаю. Про це нічого не казали.
Тихо загарчавши, я мовив:
— Але ж і заплутана ця Гра.
— Згода. Тепер ти знаєш усе, що й я.
— Дякую. Хочеш зі мною?
— Ні. Я правда вибув. Щасти.
— Щасти, Вапнюжко.
Він поплазував із характерним звуком.
По обіді пішов дощик, трохи по заході перестав. Я вийшов глянути на місяць, Бубон — зі мною. Але місяць був за хмарним серпанком, і ми побачили тільки велику світлу пляму на сході. Вітер віяв холодом.
— То ось воно, — сказав Бубон. — До ранку все вирішиться.
— Так.
— Хотів би я теж грати.
— Бажання при місяці. Вони можуть справджуватися. Ти ж таки по-своєму грав. Мінявся відомостями, стежив за перебігом — як і всі ми.
— Так, але я не робив нічого направду важливого, як усі ви.
— Остаточна картина складається переважно з дрібниць, доданих одна до одної — від них усе й залежить.
— Ну, мабуть. Так, було весело. Як по-твоєму... Чи не міг би я теж піти? Хотів би на це глянути, хай би як воно проходило.
— Вибач, — сказав я. — Ми не можемо ще й за цивільних відповідати. Цього разу бійка намічається нівроку.
— Розумію, — відповів він. — Я так і думав, але мав запитати.
Трохи згодом я залишив його дивитися в небо на самоті. Місяць досі був схований.
Отже...
Ми з Джеком, звісно, вийшли до півночі. Він був у теплому пальті й ніс спорядження в сумці через плече, а під другою рукою тримав кілька полінець на багаття. Клопоту замикати двері ми собі не завдали.
Небо розвиднялося, хоча місяць і досі був замаскований. Проте навіть його захмарного проблиску вистачало, щоб ми ясно бачили нашу путь. У спину дув зимний вогкий вітерець.
Незабаром перед нами постало Собаче Гніздо, і Джек вирішив, що маємо його обійти й піднятися східним схилом.
Так і зробили. Щойно показалася верхівка, ми побачили, що в колі перед брилою з письменами щось уже трохи жевріло. Наблизившись, ми роздивилися: це вікарій Робертс і Морріс із Мак-Кебом плекали багаттячко, що його вони, очевидячки, щойно розклали, а тепер саме роздмухували. Парохове вухо було вже без бинтів, і вогонь просвічував крізь дві дірки в його верхній частині. Купа палива була вже значно більша, ніж коли ми із Сірохвісткою приходили раніше.
Костопальне огнище — необхідна частина нашої справи. Воно бере свій початок глибоко в туманному безмежжі наших обрядів. Потребують його обидві сторони, тож із цього погляду огнище — інструмент нейтральний. По опівночі воно палатиме вже не в одному світі, і його можна залічити до тих речей, що поліпшують наші особисті переваги та слугують нашим цілям. Воно вабить потойбічних істот, прихильних до тієї чи другої сторони, а також нейтральних духів, які, залежно від перебігу, можуть схилитися на чийсь бік. Крізь нього проходять голоси й видива; слугує воно вторинною точкою прояву, що доповнює основний об’єкт відчиняння-зачиняння, хай би що це було. За звичаєм, кожен із нас щось туди підкидає, і воно взаємодіє з усіма нами впродовж ритуалу. Я, приміром, кілька днів тому подзюрив на одне з наших полін. Бувало, що його полум’я атакувало гравців; пам’ятаю випадок, коли одного гравця оборонила раптова поява стіни вогню. А ще в ньому добре позбуватися доказів. Та й холодними ночами воно дуже до речі.
— Добрий вечір, — привітався Джек, підійшовши й додавши свої дрова до загальної купи.
— Добрий вечір, Джеку, — відповів вікарій; Морріс із Мак-Кебом кивнули.
На вівтарі головою до нас лежала навзнак, заплющивши очі й повільно дихаючи, Лінетта. Звісно, добряче одурманена. На ній була довга біла одежина, а темне волосся було розпущене. Я відвернувся. Очевидно, протест відхилили. Понюхав повітря. Ні Джилл, ні Сірохвісткою ще не пахнуло.
Вогонь розквітнув яскравіше. Джек поставив сумку й рушив допомагати з багаттям. Я вирішив нашвидку обійти місцину, зробив велике коло. Нічого незвичного не знайшов. Повернувся, повитріщався на брилу. Аж тут із-за хмар визирнув край місяця. Його світло впало на камінь. Письмена знову проявилися — темні на освітленій поверхні. Я перейшов до Джекової сумки й усівся.
На вікарії була темна накидка, що шелестіла під час руху. Вона не приховувала його низькорослості й гладкуватості, не прибільшувала й не применшувала його загрозливого вигляду. Найголовніше було в нього на обличчі — завзятий вираз контрольованої манії. Місяць двоївся в його окулярах.
Завдяки спільним зусиллям огнище виросло до поважного розміру. Вікарій перший щось кинув туди — пакуночок, який затріскотів і спалахнув блакитним полум’ям. Я нюхнув. Були там знайомі мені зілля. Морріс докинув два пакунки, де, як я розпізнав, були кістки. Джек додав ще один, малесенький, який дав зелений спалах. Я докинув свою лепту, а заразом і обдзюрене полінце. Місяць остаточно вислизнув із-за хмар.
Вікарій підійшов і задивився на надпис, навіть не глянувши на свою пасербицю. Тоді відступив, повернувся ліворуч, зробив кілька кроків, спинився, знову повернувся до брили. Трохи посовався, тоді черкнув по землі закаблуком.
— Розташуюся тут! — заявив він, зиркнувши на Джека.
— Не заперечую, — відказав той. — Ваші товариші, гадаю, стануть праворуч од вас?
— Саме це я й мав на думці. Морріс тут, Мак-Кеб правіше від нього, тоді Джилл, — пояснив вікарій, жестикулюючи.
Джек кивнув, аж тут місяць на мить затулила якась темна тінь. За кілька хвиль із неба впав Ночовій, усівшись на дрова.
— Привіт, Нюху. А переходь-но до нас!
— Ні, дякую. Може, ти до нас?
Він крутнув головою у свій незвичний спосіб.
— Не думаю, а надто коли ми в усьому переважаємо.
Невдовзі, крякнувши, прилетіла Текела й сіла на ліве плече вікарія.
— Привіт, Ночовію, — привіталася вона.
— Доброї Гри тобі, сестро.
Глянула на мене, відвернулася. Не сказала нічого. Я теж.
Усі підкинули у вогонь ще палива, ще інгредієнтів. Насамкінець на багаття поклали два величенькі поліна. Їх огорнули грайливі багатобарвні омахи полум’я, і поліна невдовзі потемнішали, а вогонь затанцював на їхній поверхні. У міру того, як туди додавали порошки, кістки, зілля та свіжі анатомічні зразки, людські й не тільки, я вловлював мішанку запахів. Линули туди й кілька скляночок рідин, від яких вогонь трохи пригасав і випускав повзучі пасма диму, по чому ненадовго яскраво спалахував. У тріскотінні я, здається, розібрав на якомусь підсвідомому рівні перший шепіт.
Кроки Джилл північним схилом почулися ще до того, як вона з’явилася. Але й після появи її ще кілька митей годі було й розрізнити на тлі ночі, бо вдягнута вона була в довгу чорну сукню й чорний плащ із каптуром. Виглядала вона вищою, стрункішою; несла Сірохвістку, але, вийшовши на рівне, одразу поставила долі.
— Добрий вечір! — мовила вона до всіх.
Четверо чоловіків відповіли.