— Привіт, Нюху! — сказала Сірохвістка, підходячи до мене. — А вогонь уже нівроку.
— Так.
— Як бачиш...
— Ваш протест відхилили.
— Знайшов Ларрі?
— Ні.
— От же ж...
— Та є запасний план, — почав був я, аж тут підлетів вітатися з кішкою Ночовій.
Мені закортіло завити на місяць. Він так і запрошував на нього повити. Але я втримався.
Я занюхав пахощі. Джилл саме почала жбурляти пакуночки в огнище. Місяць наближався до зеніту.
— Як ми дізнаємося, що пора починати? — спитала мене Сірохвістка.
— Коли зможемо говорити з людьми.
— А, точно.
— Як спина?
— Уже гаразд. Ти наче теж у формі.
— Так, у порядку.
Ми трохи подивилися на вогонь. Підкинули ще поліно, ще пакунки. Запахи утворили солодко-спокусливий букет. Полум’я стрибало вже вище, регулярно змінювало колір, тріпотіло від вітру. З вогню спорадично долинали дзвінкі мелодійні звуки, то чулися, то знову зникали голоси. Відвернувшись, я зауважив нове джерело світла. Надпис зажеврів. Місяць у небі сягнув зеніту.
— Джеку, як чути? — озвався я.
— Гучно й чітко, Нюху. Радий вітати при місяці. Що там у тебе?
— Просто перевіряю час.
Ночовій раптом заговорив до Морріса з Мак-Кебом, Текела — до вікарія.
— Гадаю, пора на місця, — сказала Сірохвістка.
— Так, — відказав я.
Вона пішла по Джилл, яка саме кидала у вогонь останній пакунок. Тепер повітря над кольоровим полум’ям було маревне, ніби горіло водночас у різних місцях; у мерехтливому полі просто біля багаття можна було вловити зором деякі з тих місць. Звідкілясь із півночі почулося вовче виття.
Вікарій підійшов до місця, що його був указав, і став там. Морріс із Мак-Кебом зайняли позиції праворуч від нього; Ночовій умостився на каменюці між ними. Джилл стала поруч із Мак-Кебом, Сірохвістка — біля неї, але за три котячі кроки попереду. Я став біля кішки, Джек — праворуч від мене. Перед брилою утворилося півколо, на протилежних кінцях якого стояли Джек і вікарій. Сонна Лінетта лежала на вівтарі футами десятьма переді мною.
Вікарій видобув звідкись із-під своєї накидки чашу з пентаграмою й поставив її на землю перед собою. Тоді вийняв і Альхазредову ікону, яку притулив до каменюки ліворуч од себе, образом до розжеврілої брили. Ночовій розташувався по-новому — позаду за пентаграмою. Починають завжди відчиняльники, бо ж зачиняти — це суто опір.
Сумка Джека, що лежала під його правою рукою, уже була відкрита, щоби виймати всякі інгредієнти для огнища, але він нахилився й розкрив її ще ширше для більшої зручності.
Мак-Кеб опустився на коліна й розстелив на землі шмат білої тканини. Щоби не знесло вітром, придавив кути камінцями. Відтак витяг з оздоблених піхов, що висіли на поясі під його піджаком, довгий тонкий клинок, що нагадав мені жертовний ніж, і поклав його на тканину вістрям до вівтаря.
Тут місяць зник. Ми всі як один глянули вгору на темну постать, що затулила світило й мчала вниз до нас. Морріс пронизливо верескнув, поки воно падало, міняючи форму, ніби оповите похмурими серпанками. Нараз місяць засяяв знову, шмат опівнічного неба торкнувся землі біля Джека, а я побачив те запаморочливе трансформування, що про нього казала була Сірохвістка: щось скрутилося, щось завирувало, щось темне зігнулося, і ось край Джека постав Граф, усміхаючись геть лихою усмішкою. Він поклав ліву руку, на якій виднівся чорний перстень, Джекові на праве плече й оголосив:
— Я заступлю вам путь разом із ним!
Вікарій Робертс витріщився на нього й, облизавши губи, сказав:
— А я був думав, що особа вашого ґатунку схильна поділяти наш погляд на цю справу.
— Світ мені до вподоби такий, який є, — відповів Граф. — Почнімо, якщо ваша ласка.
Вікарій кивнув.
— Ми почнемо, — відказав він, — і завершимо як слід: Брама буде розчахнута.
Граф жбурнув у полум’я гілочку й пакуночок. Вогонь рухався в барвистому танці, потріскував і подзенькував, пропалював у ночі діру, крізь яку лунали, тепер уже наспівуючи, голоси. Тіні безперестанку линули повз нас, над вівтарем і поверхнею брили. Я знову почув виття, значно ближче.
Я помітив, як вікарій здригнувся. Але він випростався й зробив жест відчинення. Повільно й низько промовив слово сили. Воно повисло в повітрі й відлунювало.
Письмена на камені розжеврілися яскравіше, і я вже міг розрізнити, як навколо них утворюється ледь-ледь помітний, подібний до дверей прямокутник — фігура, крізь яку нас із Сірохвісткою всмоктало до тієї пригоди у Світі Снів.
Вікарій повторив слово, і прямокутник посвітлів.
У наспіві я вже міг розчути повторювані, мовби відгук, слова: «Йя! Шуб-Ніґґурат!» Перед і мною Сірохвістка вже звелася на ноги й стояла дуже напружено.
Відтак, замість переходити до наступного етапу, вікарій розвернувся й неквапно підійшов до тканини з жертовним ножем. Я помітив, що Альхазредова ікона поза ним теж зажевріла. Він став навколішки, узяв лезо обіруч і, піднісши до губів, поцілував. Випростався, розвернувся до вівтаря. Текела досі сиділа на його плечі.
Праворуч від мене, поза Джеком і Графом, щось ворухнулося. До нас наближалася ще одна темна постать.
Вікарій устиг ступити однісінький крок, коли в круг світла ввірвався великий сірий вовк і пронісся повз священика до вівтаря. Це з’явився Ларрі Телбот, бувши, очевидно, при досить здоровому розумі.
Він схопив дівчину зубами за ліве плече й стягнув її з вівтаря. Прудко задкуючи, як я вже це бачив, він швидко волік її перед нами на північ, праворуч від мене, звідки й прийшов.
Лунко розлетівся звук пострілу, і Ларрі заточився, а на лівому плечі в нього з’явилася й почала розростатися темна пляма. Вікарій тримав націлений на Телбота револьвер із димною цівкою. Проте Ларрі майже відразу зарухався далі, і парох стрельнув удруге.
Цього разу кров виступила на Ларріній маківці, він застогнав і розімкнув щелепи, упустивши Лінетту на землю. Тоді Телбот звалився вперед, і по ньому попливли то відблиски вогню, то тіні. Наспів тривав, супроводжуваний чудернацькою музикою: «Йя! Шуб-Ніґґурат!» Вікарій знову натиснув на гачок. Пістолет клацнув, але не вистрілив. Він підніс його ближче до себе й звів курок. Та щойно він його відпустив, пролунав раптовий постріл і куля здійняла землю біля південного краю вівтаря. Священик пожбурив зброю на діл — відлив він, либонь, лише три кулі. Такі вже вони, ці саморобні набої...
— Назад її, на вівтар! — наказав вікарій. Морріс із Мак-Кебом негайно зійшли зі своїх місць і кинулися до дівчини, яка лежала горілиць. Ларріні боки досі тяжко здіймалися, а очі були заплющені. На голові, карку, плечі проступило вже значно більше крові.
— Стійте! — звелів Граф. — Гравцям заборонено рухати жертву, коли церемонія вже триває!
Вікарій витріщився на нього. Морріс із Мак-Кебом спинилися, крутячи головами то на вікарія, то на Графа.
— Ніколи не чув про таку заборону, — мовив вікарій.
— Це складник традиції, — заявив Джек. — Для жертви завжди має лишатися хоч маленький, хоч символічний відкритий вихід. Їм дозволено йти, скільки зможуть. Їх можна спиняти. Місце, де вони впадуть, стає новим вівтарем. Інакше ви зруйнуєте схему, що її ми утворили. Наслідки можуть бути катастрофічні.
Трохи поміркувавши, вікарій відповів:
— Не вірю я вам. Ви, зачиняльники, у меншості. Блефуєте, щоб утруднити мені справу. Моррісе! Мак-Кебе! Кладіть її назад!
Граф ступив їм навперейми.
— У випадках, як цей, — мовив він, — протилежній стороні дозволено чинити опір святокрадству.
На віддалі я почув гупання тяжких кроків, але, як на мене, йшли повз пагорб, а не до нього.
Морріс із Мак-Кебом завагалися, але рушили вперед і потяглися до Лінетти.
Граф полинув до них. Він ніби не ворухнув навіть кінцівкою, але враз був уже поруч. Підніс руки обабіч себе, здійнявши ними й плаща; звів їх попереду, повністю огорнувши обох чоловіків полами. Стояв так якусь мить, склавши руки на грудях, аж тут кілька разів щось тріснуло.
Він розкрив обійми, і вони впали на землю в неприродних позах. З вух, носів і ротів текла кров, очі були широко розплющені. Вони не дихали.