— Ти посмів? — заволав вікарій. — Ти посмів зачепити моїх людей?
Граф повагом повернув голову, знову підносячи руки.
— Ви дозволили собі, — мовив він, — так до мене говорити?
Він полинув до вікарія, але набагато повільніше. Музика була все чіткіша й чіткіша, наспів усе гучніший, письмена все яскравіші. Під час Графового руху я уздрів у тінях праворуч мовчазну постать, присутність якої вже вловив був нюхом, упізнавши запах із тієї зустрічі під місяцем у лісі. Він, той незнайомий вовк, безшумно наближався.
Рука вікарія змією виповзла з-під накидки, шпурнувши щось у Графа. Плин зараз же спинився, Граф закляк. Тим часом незнайомий вовк, заступлений від парохового погляду тілом Графа, увійшов у круг світла, схопив Лінетту за плече й повів далі справу Ларрі, тягнучи дівчину назад у темряву.
Граф раптом геть утратив граційність. Він хитався. Він незграбно ступив до вікарія, який знову сунув руку під накидку й повторив те, що зробив був перед цим.
— Що... це? — спитав Граф, заточившись до вікарія, який відступив.
Тоді Граф упав.
— Земля з однієї твоєї ж труни, — відказав вікарій, — куди я домішав трохи мощів, які залишились у вівтарі моєї церкви ще з набожніших папістських часів. Палець святого Іларіана, якщо вірити записам. Ти потребуєш своєї освяченої землі, але надмірна освяченість — це як виснажлива доза стрихніну проти лікувальної. Чи не так?
Граф промимрив відповідь чужою мовою, а вовк тим часом зник із Лінеттою. Тут я й утямив: чимало вивідавши в Ларрі, доповнивши цим свої фармацевтичні знання, узявши зразки, він кілька днів тому спромігся знайти власну ідеальну дозу — я щойно побачив поки що найвидатнішу личину Великого Детектива. Я провив у ніч: «Молодець!» Трохи згодом почулася відповідь: «Щасти!»
Письмена жевріли вже яскравісінько. Чи посприяли цьому смерті Морріса з Мак-Кебом, виснувати було важко. Підвівши погляд, вікарій побачив, що Лінетта зникла. Він зиркнув на Джилл:
— Чому мені не сказала?
— Я сама щойно помітила, — відповіла вона.
— Я теж! — додав Ночовій.
Вікарій підняв жертовний ніж, що його був упустив, повернувся на своє місце й угатив лезо в землю під ногами.
Тоді випростався, повторив слово сили й мовив ще одне. Тут його лице на якусь хвилю перетворилося на ікласту морду вепра з порваним вухом. Нараз розплющив очі Ларрі. Повернув голову, побачив, що Лінетти немає, зразу глянув на вівтар, упевнився, що він порожній. Спробував підвестися, та марно. Цікаво, чи тяжко його поранено? Так, крові було багато, але це часто трапляється, коли зачепить голову. Навіть срібна куля має влучити в щось життєво важливе. Ларрі спробував повзти вперед; просунувшись на якісь півфута, він засапано призупинився.
Вікарій мовив чергове слово. Сірохвістка зненацька стала смугаста, ніби крихітна тигриця. Це теж швидко минуло. Текела набувала подоби грифа. Джилл раптом зробилася скоцюрбленою старезною каргою з гачкуватим носом, що майже торкався випнутого підборіддя, і пасмами сивого волосся, що звисали на обличчя. Я глянув на Джека — у нього на плечах опинилася кудлата голова великого бурого ведмедя; жовті очі пильно дивилися вперед, з кутів рота текла слина. Глянувши вниз, побачив, що моя шерсть стала багряна й волога; на лобі ж наче виросли роги. Я й гадки не мав, кого міг нагадувати, але Сірохвістка стривожено відсахнулася. Вепр знову мовив, і слово забриніло в холодному повітрі, ніби дзвін. Граф ураз став кістяком у чорному савані. Щось невидиме промайнуло високо над нами, зареготавши, наче божевільне дитя. Поміж нас повигулькували бліді гриби; вітерець, змінивши напрямок, доніс до мене з вогню сірчані запахи. З полум’я полилася зелена рідина, поширюючись пухиристими потоками. У наспіві тепер, здавалося, звучали імена нас усіх. Мак-Кеб обернувся в жінку з нафарбованим обличчям, яке почало відшаровуватися довгими смугами. Морріс поруч із ним був тепер мавпою, що спиралася на кулаки доземних волохатих лаписьк і широко роззявила щелепи, демонструючи величезну рожеву зубату пащеку. Ларрі перетворився на скривавленого чоловіка, розпростертого на землі. Повітря перед нами замерехтіло й стало дзеркалом, явивши нам усю цю картину. Тут наші відображені голови відокремилися від тіл і зсунулися ліворуч. Переживати цей обмін було вкрай дивно; у мені буцім нічого не змінилося, але я нараз відчув вагу ведмежої голови й побачив, як на Джекові плечі перелетіла кабаняча. Голова Сірохвістки стала непропорційно велика, рогата, демонічна; на плечах у Джилл була маленька смугаста котяча голівка, і так далі вздовж нашого півкола. Тоді зсунулися праворуч тіла, і тепер я був кішкою, яку притисла до землі ведмежа голова, із серцем, що гупало, наче паровик. Джек став вепроголовим демоном. Згори знову долинув регіт. Якщо я — це не моє тіло чи моя голова, то що ж я є, розпростерте поміж грибів і смороду, з черговою хвилею наспіву у вухах? Ілюзія, це все ж ілюзія, правда? Ніколи точно не знав — ні до цього, ні тепер. Гриби почорніли, зморщилися й попадали, коли їх сягнув той гарячий зелений потік. Наші образи в дзеркалі замайоріли, перетворилися на плями наших основних кольорів, злилися докупи. Я знову глянув униз, але все тонуло в імлі. Відтак, уловивши якийсь натяк на зміну, глянув угору. Місяць побагрянів, і з нього на нас скрапувало. Повз нього промайнув метеор. І ще. І ще. Невдовзі на небі був цілий дощ із них. Дзеркало тріснуло, ми з Джеком стояли однісінькі з нашого краю, повернувшись до звичних подоб, а сильний подув північного вітру розвіяв імлу. Відбиття інших гравців теж почіткішали, набувши звичайного вигляду. Зорепад послабився. Місяць порожевів, відтак знову прибрав кольору масла й слонової кістки. Я зітхнув і тримав позицію, відчувши, як Сірохвістка окинула мене оком. Зелені прожилки, що йшли від вогню, почали застигати, ніби лава. На мить мені здалося, що з полум’я чути розмаїті звірячі звуки — бекання, форкання, іржання, скавчання, різкий гавкіт, кілька різновидів виття, кахикання велетенського кота, кумкання, нявкотливий вереск. Аж тут запала тиша, якщо не зважати на потріскування й пострілювання багаття.
Я відчув у повітрі знайоме тріпотіння. Настав час відчинення. Глянув на Джека — він явно теж це відчув.
Ларрі підтягнувся ще на фут уперед.
Я спостерігав, як вікарій вимовляє останнє слово. Побачив, що в Графа смикнулася ліва рука. Але вікарій, напевне, теж це побачивши, нагнувся й підніс чашу з пентаграмою. Щось темне вилетіло з Графового персня, але вікарій упіймав його чашею й відбив у ніч. Хай там як, убивати пароха було вже, либонь, запізно: відчинення, без сумніву, починалося. Вікарій знову нагнувся, підніс ікону й поклав її Графові на груди. Перстень більше не блискав. Зрештою, дивлячись на Ларрі й Графа, я мимоволі й неохоче відчув повагу до священика. Він значно краще знав своє діло, ніж можна було здогадатися.
— Джилл! — гукнув вікарій. — Застосовуй жезл.
Джилл сунула руку під плащ, видобула жезл і здійняла його. Невідь-чому брила на якусь мить припинила яскравішати. Джек миттю вихопив свого жезла, підніс його й націлив туди ж. Я знову почув важкі кроки, які цього разу наближалися. Прямокутник знову почав яскравішати й набув неабиякої глибини, де плавали різнобарвні вогні. Крики з огнища все гучнішали й гучнішали. «Йя! Шуб-Ніґґурат! Чолом Чорному Козерогу!» Музика теж посилилася, а місяць виблискував над головою, наче маяк. Ларрі почав підтягуватися далі. Праворуч з’явився штучний, прямуючи до нас. Я глянув на Джека. На лобі в нього зібралися намистини поту. Видно було, що всю свою волю й міць духу вливає він у жезл, але відчинення тривало.
Штучний додибав до нас.
— Гар-на ки-ця! — сказав він, призупинившись перед Джеком. Когось іншого це могло б убити, але цей і так уже пахнув смертю й, здавалося, не помічав нічого незвичного.
Відчинення зненацька спинилося, Брама втратила трохи глибини. Штучний нахилився й швидко підхопив Сірохвістку.
— Гар-на ки-ця, — повторив він. Тоді розвернувся й пішов туди, звідки прийшов.
— Постав мене! — верещала вона. — Мені зараз звідси не можна!
Він усівся трохи за межею світла від вогню й заходився її гладити.
Ларрі повз далі, тепер уже в рівномірному темпі. Брама знову поглибшала. У ній наче ворухнувся мацак. Відтак здалося, що до нас звідти лине щось велике й аморфне.