— Ні, дякую, — сказав він. — Нічого серйозного, хоч і грюкнуло нівроку. Чаюймо далі?
Вони пішли.
Я попрямував за ними вниз. Телбот рухався так само безшумно, як і господар. У мене склалося враження, що він у Грі, а ця пригода переконала його, що й ми теж. Адже йдучи від нас, він зауважив:
— До кінця місяця буде чимало клопоту. Якщо знадобиться допомога, будь-яка, розраховуйте на мене.
Джек кілька довгих хвиль розглядав його, а тоді відказав:
— Ось так, навіть не знаючи моїх переконань?
— Гадаю, я їх знаю, — відповів Телбот.
— Звідки?
— Хороший у вас песик, — була відповідь. — Уміє двері зачиняти.
На цьому він і пішов. Звісно, я прослідкував за ним до його домівки, перевіряючи, чи не збрехав він про свою адресу. Побачивши, що не збрехав, я зрозумів: ліній на моєму креслюнку побільшає. Але ці вже будуть цікавенькі.
Він жодного разу не озирнувся, та я знав, що моя присутність для нього не таємниця.
Пізніше я лежав у дворі, креслячи лінії. Ситуація стала ще заплутанішою. Хтось підійшов дорогою, зупинився.
— Хороший пес! — прорипів старечий голос. Це був друїд. Потому на землі поруч щось ляпнуло, наче старий перекинув через садову стіну якусь річ. — Хороший пес.
Я встав з’ясувати, що це, а він пішов собі далі. Це був шмат м’яса. Не насторожився б через це хіба що найдурніший вуличний собацюра. Від кавалка так і тхнуло екзотичними добавками.
Я обережно підійняв його, відніс на м’яку місцинку під деревом, вирив ямку, кинув туди м’ясо, засипав землею.
— Браво! — просичав хтось ізгори. — Ти мене не розчарував.
Я підвів погляд. Навколо гілки обкрутився Вапнюга.
— Давно ти тут? — запитав я.
— Відколи до вас приходив перший гість, отой здоровань. Я за ним стежив. Він у Грі?
— Не знаю. Можливо, але напевно й не скажеш. Дивний він якийсь. Здається, без супутника.
— Може, він власний найліпший друг. До речі, про друзів...
— Так?
— Супутниця скаженої відьми вже, либонь, останні сили тратить.
— Що це означає?
— Пішла киця по водицю...
— Не розумію.
— Те й означає. Кицю скинули в криницю.
— Хто саме її скинув?
— Мак-Кеб, най би він згинув.
— Де ту криницю шукати?
— Там, де люди ходять срати. Біля нужника за будинком Шаленої Джилл. Нужник, либонь, не дає криниці пересохнути.
— Чому ти це мені кажеш? Ти ж ні з ким не товаришуєш.
— Це не перша моя Гра, — просичав він. — Я знаю, що грати на вибуття ще зарано. Треба почекати, доки місяць помре. А Мак-Кеб і Морріс — новачки.
Я скочив і побіг.
— Ой ти ж кицю, кицю! Не йди по водицю, — наспівував змій мені вслід.
Я забіг на пагорб і погнав униз на подвір’я Шаленої Джилл аж так хутко, що навколишні краєвиди зливалися в мене в очах. Продершись крізь живопліт, я швидко знайшов обкладену каменем споруду під дашком, на якій стояло відро. Я підбіг, поставив лапи на край і зазирнув униз. Там хтось ледь чутно борсався.
— Сіренька! — покликав я.
У відповідь почулося дуже тихе «Я тут!»
— Відпливи вбік! Скину відро, — гукнув я.
Борсання погучнішало й пришвидшилося.
Я зіштовхнув відро з краю криниці. Корба закрутилася, унизу плюснуло.
— Залізай! — гукнув я.
Якщо ви колись намагалися крутити корбу лапами, то знаєте: це каторжна праця. Доки я витягнув відро аж так високо, щоб Сірохвістка змогла видряпатися на край колодязя, минуло дуже, дуже багато часу. Вона була наскрізь мокра й захекана.
— Як ти дізнався? — спитала кішка.
— Вапнюга бачив. Вирішив, що ще не час, сказав мені.
Вона обтрусилася, почала вилизуватися.
— Джилл поцупила гербарій у Морріса з Мак-Кебом, — зауважила вона поміж ділом. — Та всередину ми не вдиралися. Вони залишили зілля на ґанку. Мабуть, Ночовій нас засік. Що нового?
Я розповів їй про нічний візит Бубона й ранковий — Телбота.
— Піду з тобою, — сказала вона. — Пізніше. Коли відпочину й висохну. Обстежимо Графову крипту.
Кішка знов обтрусилася й заходилася лизатися далі.
— А поки що, — провадила вона, — мені треба трохи півсну у теплі.
— Тоді до зустрічі. Маю дещо перевірити в будинку.
— Я зайду.
Я залишив її біля нужника. Деручись крізь живопліт, я почув:
— До речі, дякую.
— Нема за що, — відказав я, піднімаючись на пагорб.
9 жовтня
Минулої ночі ми розжилися новими інгредієнтами, які допоможуть господареві чарувати. Коли ми спинилися на розі в Сого, з туману до нас підійшов Великий Детектив із супутником.
— Добривечір, — привітався він.
— Добривечір, — відказав Джек.
— Чи не маєте вогника?
Джек вийняв і простягнув коробочку вощених сірників. Поки Детектив розпалював люльку, чоловіки дивилися один одному в очі.
— Багато патрульних.
— Так.
— Запевне, щось трапилося.
— Мабуть.
— Імовірно, воно пов’язане з тими вбивствами.
— Так, про мене, це слушна думка.
Детектив віддав сірники.
Він якось незвично роздивлявся обличчя, одяг і взуття, та й слухав напрочуд уважно. Як сторожовий пес я гідно оцінив той стан абсолютної пильності, що в нього він перейшов. Це була аж ніяк не типова людська поведінка. Скидалося на те, що все його єство було зосереджене, готове вловити будь-яку дрібку даних, які тільки можна було одержати під час нашої зустрічі.
— Я вже бачив вас тут іншими вечорами.
— А я — вас.
— Напевно, ми ще зустрінемося.
— Цілком можливо.
— А поки що будьте обережні. Тут стало небезпечно.
— Ви теж бережіть себе.
— І не сумнівайтеся. На добраніч.
— На добраніч.
Я був подумав, чи не погарчати трохи про людське око, але втримався. Коли вони вже зникли, я ще довго вслухався в їхні кроки.
— Нюху! — сказав Джек. — Запам’ятай того чоловіка.
Десь на предовгому шляху додому повз нас безгучно промайнула сова, осідлавши прохолодний вітерець. Чи був це Ночовій, я не зрозумів. Біля мосту нам трапилися щури, та чи був серед них Бубон, я не знав. У Темзі плавали зірки, повітря було сповнене брудних запахів.
Я не відставав від швидких кроків Джека, та ще й устигав дослідити кожного сонного вуличного мешканця в кожному сховку на нашому шляху. Час від часу мені здавалося, що за нами слідкують, але чимось обґрунтувати це відчуття я не спромігся. Можливо, самого лише просування жовтнем було вже досить, щоби спричинити тривогу. Звісно, стане ще гірше, перш ніж поверне на ліпше — якщо взагалі поверне.
— А, Джек! — пролунало зліва. — Добрий вечір.
Джек спинився й повернувся, тримаючи руку біля схованого ножа.
З тіней виступив Ларрі Телбот, торкнувшись капелюха.
— Містере Телбот... — почав був Джек.
— Звіть мене Ларрі.
— Авжеж, ви ж американець. Добрий вечір, Ларрі. Чого це ви надворі так пізно?
— Гуляю. Нічка видалася мені саме підхожою. Я схильний до безсоння. А ви чи не в місті були?
— Так.
— І я теж. Бачив Великого Детектива власною особою, з приятелем. Він спинився й попросив прикурити.
— Он як?
Ларрі глянув на долоню, ніби переконуючи себе в чомусь, тоді провадив далі:
— Маю враження, що він бере участь у розслідуванні недавніх убивств... До яких, як я розумію, сьогодні додалося ще одне. Щось чули про це?
— Ні.
— Він попередив, щоб я був обережний. Гадаю, це добра порада для всіх нас.
— Чи було враження, що він має справжні зачіпки?
Ларрі похитав головою.
— Він не з тих, у кого все на лобі написано. Та його партнер пробурмотів щось про собак.
— Цікаво.
— Я трохи з вами пройдуся, якщо дозволите.
— Звісно.
— Ще вісім днів до смерті місяця, — мовив Джек трохи згодом. — А ви, Ларрі, на місяць подивляєтесь?
— Ще й як, — була відповідь.