— Навряд так станеться. Ба більше, гадаю, він декого з них навернув і тепер вони поділяють його віру в те видіння. Бо ж із арбалетом сьогодні вештався не лише вікарій.
— Тоді, мабуть, ми мусимо встановити особи цих людей, з’ясувати, де вони живуть і уважно за ними приглядати.
— Сам я більше покладаюся на ехолокацію, ніж на зір, але думка зрозуміла.
— Ночовій і Крутько, очевидно, уже знають. Я скажу Сірохвістці, а ти попередь Вапнюгу й Бубона.
— А що з отим Телботом?
— Скільки я знаю, Ларрі Телбот не має компаньйонів нерослинної природи. Гадаю, він і сам за себе подбає.
— Добре.
— І нам усім треба домовитися, що будемо ділитися їхніми іменами й адресами. Таким, як вони, байдуже до твоїх переконань.
— Згоден щодо цього.
Пізніше я вийшов глянути, що діється надворі. Не виявивши поблизу жодних арбалетників, я знову відчинив вікно й випустив Голку. В шалівці над вікном стирчали священикові стріли.
14 жовтня
Коли я прийшов на її подвір’я, Сірохвістка саме викопала щось і тягнула його в дім. Я переказав їй учорашні події. Кішка не забула попередити, що кажанам віри нема, але визнала серйозність загрози від вікарія та його ватаги. Минулої ночі хтось, схоже, стрельнув із верхівки пагорба в них із Джилл на мітлі, змусивши зробити віраж і пережити кілька «приємних» моментів, ледь не врізавшись у димар.
Доробивши своє, Сірохвістка мовила:
— Я хотіла поговорити з тобою про кілька речей.
— Кажи.
— Почнімо з найважливішого. Це тобі ліпше побачити.
Я пішов за нею з подвір’я.
— Учора до констебля Теренса приїздив полісмен із Лондона, — повідомила вона. — Ми з Вапнюгою бачили його на гнідій кобилі.
— То що?
— Згодом Крутько помітив, як та кобила пасеться в полі, і сказав про це мені як про щось дивне. Ми обшукали ту місцину, але вершника ніде поруч не було. За трохи часу ми пішли звідти.
— Треба було мене покликати. Я міг би взяти слід.
— Я заходила. Тебе не було.
— Мав деякі справи... Хай там як, що трапилося?
— Пізніше я була в іншому полі, біля вас. Саме туди ми оце йдемо. Там злітало-сідало двійко ворон, ніби вони щось поїсти знайшли. Як виявилося, саме так і було. Вони видзьобували очі полісмена, який лежав у бур’янах. Ось саме попереду.
Ми підійшли. Птахів уже не було. Очей — теж. Чоловік був у однострої. Хтось перерізав йому горло.
Я сів і заходився роздивлятися.
— Не подобається мені це, — мовив зрештою.
— Так я й думала.
— Заблизько. Ми ж через дорогу живемо.
— А ми — ондечки.
— Ти ще комусь казала?
— Ні. Отже, це не один із ваших трупів. Або ж ти чудовий актор.
Я похитав головою.
— У цьому жодного сенсу.
— Хіба ж Джек не має магічної влади над якимсь ритуальним клинком?
— А в Оуена є серп. То й що? А в Растова — дивовижна ікона, що її написав один божевільний араб[5], зрікшись ісламу. Але чернець міг скористатися кухонним ножем. А в Джилл є мітла. Та вона теж могла знайти щось, чим можна перерізати горлянку.
— То ти знаєш про ікону!
— Звісно. Моя робота — відстежувати знаряддя. Я ж спостерігач, не забула? А в Графа, імовірно, перстень, а в Доброго Доктора — чаша. Гадаю, це звичайнісіньке вбивство. Але тепер ми маємо труп по сусідству, і не просто якийсь там труп. Труп полісмена. Буде розслідування і, визнай, усі ми — підозрілі особи, яким є що приховувати. Ми збиралися пробути тут лише кілька тижнів. Якомога більше активних справ ми поки що робимо десь-інде. Тут ми намагаємося не привертати зайвої уваги. Але всі ми — зайди з дивним минулим. Це добряче попсує плани.
— Якщо тіло знайдуть.
— Так.
— А ти не міг би вирити яму, зіштовхнути туди труп і закидати? Як ото велетенську кістку?
— Щойно почнуться пошуки, свіжу могилу помітять. Ні. Його треба забрати звідси.
— Ти досить великий, щоб його відтягти. Може, до руїн церкви? І скинути в отвір?
— Теж заблизько. І це може сполохати Графа, який утече, щоб його, бува, не знайшли там люди.
— То що?
— Я б волів знати, де він. Якщо він кудись перебереться, доведеться знову його шукати...
— Я про труп, — перервала вона цікавий перебіг моїх думок.
— Думаю, думаю... До річки аж занадто далеко. Але, може, я зміг би дотягти його туди з перервами та й скинути у воду. По дорозі є багато місць, де труп можна тимчасово ховати.
— А що з кобилою?
— Можеш поговорити з Вапнюгою? Розкажи йому, що сталося, поясни наші резони. Коні часто бояться змій. Можливо, він міг би налякати ту конячку, щоби вона втекла до міста.
— Варто спробувати. Може, перевір, чи впораєшся з тілом?
Я обійшов мертвого, схопив за комір, напружив лапи й потягнув. Він чудово ковзнув вологою травою. Та й не таким важким уже виявився, як здавався.
— Так, можу рухати. Звісно, не одразу туди, але звідси принаймні заберу.
— Добре. Піду-но гляну, де там Вапнюга.
Вона побігла, а я заходився далі тягти полісмена, спотворене обличчя якого дивилося в небо. Цілий день я то тягнув, то відпочивав. Двічі ховав труп: один раз — коли поруч з’явилися люди, другий — коли прийшов час іти додому й робити обхід. Те, що в морській скрині, сьогодні знову здійняло бучу. Коли я тяг далі, повз мене таки протюпала кобила.
До вечора я геть знесилився та повернувся додому подрімати й попоїсти, сховавши мерця під деревця. Ще й півшляху не здолав.
15 жовтня
Безпросвітна сірість, мряка. Зробивши обхід, я зрання вийшов перевіряти, що коїться біля будинку. Уночі я кілька разів ходив потроху просувати ту справу, тож цього ранку був зморений. На світанку прилетів Голка.
— Він знову розгулював зі своїми арбалетниками, — доповів кажан. — Я й досі точно не знаю, скільки їх, але можу показати, де один живе.
— Пізніше, — сказав я. — Я дуже зайнятий.
— Гаразд. Покажу ввечері, якщо ми обидва будемо вільні.
— За поліцію щось чути?
— Поліцію? А що з нею?
— Не зважай. Розповім пізніше. Якщо мене ніхто не випередить.
— То побачимось, — сказав кажан і стрілою відлетів.
Я пішов до трупа й тягнув його, аж доки не відчув, що більше й кроку ступити не зможу. Тоді я доплентався додому. Щелепи боліли, лапи нили, давалися взнаки давні рани від тієї історії із зомбі.
Коли я відпочивав під деревом, прийшла Сірохвістка.
— Як воно? — спитала кішка.
— Більш-менш, — відказав я. — Ще далеко, але схований він досить надійно. Бачив кобилу. Дійшов висновку, що із цим ти розібралася.
— Так, Вапнюга охоче згодився. Шкода, що ти не бачив його в ділі. На кобилу він справив неабияке враження.
— Добре. Хтось з’являвся?
— Так. Трохи раніше я стежила за констеблевим домом. Туди заходив інспектор із міста. А також Великий Детектив і його супутник із забинтованим зап’ястком.
— Бідолаха. І довго вони пробули?
— Інспектор — ні. А Детектив і до вікарія завітав, і ще до кількох.
— Ого! І що ж він їм казав, цікаво?
— Мені не було чути. Але по тому Детектив добряче повештався округою. Вони навіть трохи зайшли на поля в бік маєтку Доброго Доктора.
— У Графовому напрямку хоч не ходили?
— Ні. Зате розпитували Оуена щодо бджільництва. Звісно, це був лише привід. А ще я бачила, як вони зауважили стріли у вашій стіні.
— Зараза! — сказав я. — Забув. Треба з ними щось зробити.
— Тепер маю дещо закопати, — сказала кішка. — Спробую вибратися до тебе пізніше.
— Так. Я теж маю трохи справ.
Я знову зробив обхід, тоді пішов до полісмена та відтяг його ще далі. Тепер я міг порівняти й виснував, що задубілі трупи тягати легше, ніж гнучкі, а цей саме знову пом’якшав.
Прийшов вечір. Джек знову зазбирався в місто. На цьому етапі Гри завжди треба терміново добути кілька інгредієнтів. Цього разу місто роїлося патрульними, декотрі з яких ходили парами. Промайнула Шалена Джилл, змусивши кількох перехожих озирнутися вслід; крізь одчинені двері якогось генделика я побачив самотнього Растова за пляшкою горілки й чаркою (цікаво, як у таких випадках ведеться Вапнюзі, якщо він усередині?); пробіг подібний до Бубона щур, несучи в зубах палець; продибав Оуен із парою замурзаних вугіллям приятелів, співаючи щось нерозбірливе валлійською; показався Морріс у перуці, вбраний як жінка й густо нафарбований, попід руку з Мак-Кебом.