— Народ гуляє, — відзначив Джек, — поки ще не закрутилося по-справжньому.
Кудлатий чолов’яга з пов’язкою на оці, збіса кульгавий, а ще й сухорукий, прошкандибав повз нас, продаючи олівці з цинового кухлика. Я завмер у стойці, коли він ще навіть не вийшов із туману, за запахом упізнавши замаскованого Великого Детектива. Джек купив олівця, щедро заплативши.
— Спасибі, начальнику! — пробурчав продавець і пошкутильгав геть.
Цього разу наш пошук був украй тяжкий і, мушу зазначити, господар пішов на незвичний ризик. Коли ми тікали від численних патрульних-свистунів, ліворуч відчинилися двері й знайомий голос покликав:
— Сюди!
Ми пірнули всередину, двері за нами м’яко зачинили, а за кілька хвиль я почув, як повз пробігли полісмени.
— Дякую! — прошепотів Джек.
— Радий допомогти, — відказав Ларрі. — Здається, нині всі наші в місті.
— Час наближається, — сказав Джек, аж тут із його пакунка потроху закапало.
— Маю рушник, можете скористатися, — запропонував Ларрі.
— Дякую. Звідки ви знали, що він може стати в пригоді?
— Я передчуваю, що буде.
Цього разу він нас не проводжав. Проминувши міст, я відпросився в господаря й побіг волокти труп. Щось його вже знайшло й трохи понадгризало, але тіло й досі було майже ціле.
Борючись із тягарем, я наче почув, як зі мною звідкись ізгори привіталася Сірохвістка. Але рот мій був зайнятий і я не хотів припиняти роботу, щоби глянути, чи мені не здалося.
16 жовтня
Поспав як убитий, прокинувсь розбитий, пішов на обхід.
— Як щодо афганочки? — спитало Те, що в колі, прибравши прекрасної аристократичної подоби.
— Даруй. Я нині перевтомлений.
Воно лайнулося мені вслід.
Плазуни в дзеркалі сьогодні збилися в одну синювату купку. Чому — я не зрозумів. Чергова життьова таємничка...
Зовні я знайшов мертвого кажана, пришпиленого до дерева арбалетною стрілою. То був не Голка, просто якийсь цивільний. Щось із цим треба було робити...
Я повернувся до тіла, яке встигло втратити ще кілька фрагментів, та й пахло не надто приємно, і відтяг його до наступного сховку. Але душа моя до роботи ніяк не лежала. Далі я йти не міг. Розвернувся й рушив додому. Щелепи нили, шия боліла, лапи муляло.
— Хочу померти. Хочу померти, — почувся голосок ледь не з-під ніг.
— Вапнюго, що сталося? — запитав я.
— Хазяїна знудило просто тут. Я скористався нагодою й виліз. Хому померти.
— Якщо й далі лежатимеш на дорозі, якийсь віз таки виконає твоє бажання. Повзи ліпше на узбіччя. Ходи-но, допоможу.
Я відніс недужу рептилію в кущі.
— Що мені робити, Нюху?
— Лежати на сонечку й виводити гидоту з потом. Пити багато рідини.
— А чи це того варте?
— Згодом тобі полегшає. Повір мені.
Залишивши його стогнати на каменюці, я дістався додому й поплентався на обхід. Господаря не було. Я поспав у вітальні, прокинувся, поїв, знову задрімав.
Пізніше почулися Джекові кроки перед парадним входом. З ним хтось був. За кроками супутника я впізнав Ларрі Телбота. Вони спинилися зовні, провадячи бесіду, яку, либонь, завели були дорогою. Схоже, вони прийшли з відділку констебля Теренса, куди їх та ще кількох сусідів запросили на допит, що його проводила міська поліція стосовно зниклого офіцера, якого я тягав полями. З їхніх слів я зрозумів, що вслід за ними прийшла ще одна група сусідів, яка прагнула дальшого розслідування. У моєму теперішньому стані мені було байдуже, чи знайдуть вони ті останки.
—...а вікарій Робертс так люто зиркав на кожного зі свого стільця, ніби ми всі в тому винні, — казав Ларрі. — Яке взагалі він має право вести офіційне розслідування? Він же схиблений на всю голову.
— Наше щастя, — відповів Джек. — Інакше до нього могли б дослухатися уважніше.
— Правда. Якщо когось і треба прикінчити, то це його.
— У такому разі його видіння стало б вірогіднішим.
— Звісно.
Зітхнувши, Ларрі повів далі:
— Я просто випускаю пару — бісять мене ті, хто ускладнює й так складні речі.
Він знову зітхнув і додав:
— І чого це він припхався без свого арбалета...
— Ото був би номер!
Обидва хмикнули.
— Ларрі! — раптом мовив Джек. — Мушу визнати, що не розумію вашої ролі в цьому всьому. Ви, очевидно, обізнані; я певен, що ви розумієте, що робите; не можу заперечити, що ви стали нам у пригоді. І я вдячний за це. Але щось не схоже, щоб ви збирали складники на формування утвору сили, хай би в який бік він був сфокусований. Зізнаюся, коли під час першого візиту ви практично відкрито проголосили, що зачиняєте, мені це здалося простакуватим. Але тепер я підозрюю, що навіть це було не випадково. Хай як, я й досі не помітив, щоби ви зробили хоч щось для досягнення тієї мети, не кажучи вже про створення оборонних засобів на прийдешні дні. Якщо це й справді так, ви самі напрошуєтеся на біду, бо розкрили свою приналежність і досі не забралися з території Гри.
— Я сказав лише вам, Джеку, — відповів Ларрі.
— Чому?
— Я, звісно, зустрічався майже з усіма іншими. Але щось у вас — може, це має стосунок до пса — переконало мене, що я сміливо можу розповісти про свої переконання. Я ж казав: моя перевага — уміння передчувати.
— Але, сер, ваша роль! У чому вона полягає?
— Я ніколи не розповідаю аж усе. Це може вплинути на поведінку людей і змінити перебіг подій, що його я передчув. Тоді мені доведеться починати з початку, а вже може бути запізно.
— Визнаю, я вас уже майже не розумію, але відчуваю, що ваші слова раціонально обґрунтовані. Тому розповідайте мені стільки, скільки захочете, коли вам це буде зручно.
— Безсумнівно.
Я почув звук міцного рукостискання, а тоді все дальші й дальші кроки Ларрі.
Згодом я пішов тягти ярмо праці далі. Почався пухкий ґрунт, і це було жахливо. Труп то чіплявся за ожину, то заплутувався в палих гілках, то застрягав між горбиками. Він міг і загубити там кілька шматків, але я був надто втомлений, щоби дивитися. Врешті-решт я здався й рушив додому. Була майже дванадцята, і я з високою ймовірністю припускав, що вночі ми знову кудись підемо — все ж таки Переддень. Мені треба було відпочити.
Дорогою додому я глянув, чи Вапнюга ще на камені, але його ніде не було видно. Проте він залишив по собі дуже звивистий слід.
На найпопулярнішій гілці нашого дерева мене вже ждала Сірохвістка. Я зауважив, що прохромлений кажан зник, хоча стріла нікуди не ділася.
— Нюху, — спитала кішка, злізаючи вниз, — ти вже закінчив?
— І не питай, — відказав я. — Справа виявилася вкрай тяжкою.
— Мені прикро, але вранці я ходила з хазяйкою до констебля й чула все...
— Що ж там казали?
— Що їм відомо: полісмен приїхав сюди й не повернувся, і вони під кожну кінську балабушку зазирнуть, а його таки знайдуть чи хоча б долю його дізнаються. Усяке таке.
— Он як. Нічого нового. Як минув допит?
— Для нас — непогано. Хазяйка зіграла свою роль шалениці й верзла, що зниклого буцімто забрали феї, залишивши десь натомість відмінна[6]. Її довелося просити замовкнути. Растов зненацька добряче підзабув англійську. Морріс із Мак-Кебом трималися дуже ввічливо й сказали, що вони нічогісінько не знають. Джек був досить чемний і здавався вельми співчутливим, але йому теж не було чого додати. Добрий Доктор обурювався, що тихе сільце, де він планував робити свої досліди, раптом баламутять речі, від яких він саме хотів утекти. Ларрі Телбот заявив, що чоловіка того ніколи не бачив. Оуен сказав, що вони говорили, але відтоді він полісмена більше не зустрічав і куди той після нього дівся, не знає. Та, ймовірно, саме друїд бачив зниклого востаннє, якщо вірити приблизному розкладу, що про нього офіцер згадував констеблеві.
6
Поширений фольклорний сюжет, за яким надприродні сили підміняють людську дитину чарівною істотою або предметом.