Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи
Над невеличким селом стомлений рік розіклав.
Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків,
Інший йому відповість, потім затихне усе.
Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна
Для марнотратних синів, що спохопились на клич
Білого батька свого, самотнього в рідній господі,
Серед зелених лісів, яснонебесних річок.
Поночі вийдуть синове на крем'ях Чумацького Шляху,
Ноги до крові зіб'ють, сивими стануть самі,
Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим,
Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім.
Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів,
Лий запашного вина, добру вечерю готуй,
Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі,
Хай зацвітуть їм серця серед святої зими.
Годі марудному світу справляти примарні обнови
І будувати житло на проминальнім піску,
Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову,
Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору.
Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин,
Годі шукати людей посеред білого дня, —
Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає,
Світячи на небесах вічно закличні вогні.
Схлипує тихо Марія. У новому Єрусалимі
Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє;
Двері прочиняться. Б о г, Якого ми встигли забути,
Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.
***
…небесні пришельці, небесні посланці…
Микола Рябчук
Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої
Безецної орди ми виросли з тобою.
Пришельців із небес, нас доля берегла
Та ледве чутний плеск старого джерела.
І сосни золоті, і нове сонце вранці,
І тіні дорогі — Верґілій та Горацій.
Ми сіялися тут. Ми будували час
Між воєн та пожеж, дивуючись не раз
Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —
А водночáс простим, як звірі та рослини;
І забували все, коли по вечорах
Плекали тихий дар дослідчого пера.
***
Історія троянди та снігів
Була не дуже довгою, одначе,
Зумовила вона і нашу вдачу,
І вічну долю страчених богів,
Летіли з опівнічних берегів —
І на пелЮстках танули гарячих,
Ці дотики, осмислені і зрячі,
Коханців та смертельних ворогів.
Якби не ця краса неподолáнна
І не жага самозаглади плавна, —
Уже б давно здійснився Суд Страшний;
Та Господові хто накаже: «Годі!»? —
І сипле сніг, пречистий, запашний,
І вічний хрест буяє на Голготі.
Символ Троянди
Віхті Сад
Є немічна весна, апатія без краю,
І обриси тремкі, і це стрімке перо;
Самотний мед гіркий, а іншого немає
У світі, де реве та стогне Ахеронт.
Божественний Платон в гімнасії порожнім
Сумує крадькома за юністю душі
І вгадує себе у діві перехожій,
П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.
І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,
Але оця найтонш наслідує Її
Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,
Печальні сірі очі, подібні до твоїх.
Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,
З архаїкою снів, де скрапує вино,
Червоне і п'янке, мов перша кров Троянди,
Яка не порятує згасаючий еон,
Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.
Тендітний аромат. Остання зі спокус.
І ти, старий Платон, у присмерках квітневих
Накреслюєш хреста на мокрому піску.
***
Полагодив годинника старого,
Давнішнього причетника чувань,
Милуюся чергóю коливань,
Що маятника водять золотого.
Нарешті це триває досить довго —
Прозорий час утрати сподівань,
Байдужості до всіх на світі знань
І тихої довіри до простого.
Коротшають повільно гожі дні,
Видовжуються тіні на стіні,
Один за одним коники зникають;
Обітованна міниться зоря,
Та вже ніхто нічого не чекає
У падолисті дат календаря.
Повторний час
Андрієві Деркачу
Цю тишу можна краяти ножем.
Вона — достигле яблуко достоту,
І хризантема присмерків, природа,
Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном.