Кожний іде по собі.
Якби ж мали вони всі по свічці
і несли ті свічки перед себе,
тоді темрява ззаду була би,
темрява кольору очей твоїх опівночі,
чорних, наче гості, що приїхали здалеку,
привезли апельсини і дзвони, —
хто насмілиться дати їм хліба й води
із криниці, пелюстками повної,
що вночі усе падали й падали?
Ти подмеш, і вони відпливуть,
пелюстки відпливуть ген до іншого берега,
там коні пасуться, опівнічне пасеться буття,
роса там подібна до світлого храму Брата Франциска;
вони туди допливуть, ґвардія сніжнобіла,
бо то їхня одвічна держава,
там сидить король прокажений,
він на коней дивиться і на дітей,
він рахує пелюстки і зорі,
він заснути жадає щоночі, —
але воїни злі, вони колють списами його, —
і мусить король прокажений
рахувати валторни, яких наросло
ціле поле, срібне поле, давно,
ще тоді, як періоди сну
співпадали з періодом ночі, темної ночі,
чорної, наче гість, що приїхав іздалеку,
не привіз він нічого з собою,
не привіз він нічого з собою.
Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,
землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,
літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,
довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;
дощ настигає і втома, та ніхто не ховається —
може,
це скрапує наша вітчизна, Літа Господнього бризки.
Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма
що вони не з твоєї землі; зупинилося все,
злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,
що нас запросити не зможуть ніколи, смертні
істоти,
обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.
І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.
А потому — коли ми збагнули ув'язнення власне,
почали малювати його на піщаних дорогах лісів,
нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,
та до чого тут мова — собаки свій камінь нестимуть
у серпень,
а може, і далі, до оселі майстрів,
що вночі до Орлового озера сиплють небесну
поживу,
на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,
і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,
Сестри Лілеї,
і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,
Брат Зимородок, Рибалка-Король;
вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив'язі, пси:
о майстри, ми принесли вам камінь, щоб ви
неквапливо, ретельно і шанобливо
змайстрували нам Бога Собачого, —
лиш одному Йому ми належати хочемо:
Богу Бездомних Собак;
а майстри їм у відповідь скажуть,
що це зовсім не камінь, а паузи —
позамовність лілей,
провисання струни,
брак потрібного слова,
мовчання екстазу,
мовчання померлих, яких ми любили безбожно.
Далі іди, пам'ятаючи пересторогу: не озирайся,
бо тоді доведеться повертатися знову в сюди,
бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я,
ані тіні своєї, не такої великої, щоб захистити
від спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш),
не такої малої, щоби
день крізь день по ній не топталися натовпи —
натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми.
Кожний іде по собі.
Що за покару несуть оті в'язні зі срібного поля?
Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро
додому,
і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнє
всередині нас, —
білосніжний десант непокірної шляхти небесної,
музиканти і містики, воїни,
неповторні майстри самоспалення.
Вечірні бджоли на холодне скло
твоєї пам'яті сідали,
і коливалося воно,
і разом з ним гойдалось відображення;
собаки, червень, ангели і мед
вечірній, чистий та густий,
і час майбутній, у якому все збулося,
напророковане тобою, юним;
а ще граційно танцювали
барвисті тіні тих усіх,
ким ти міг бути,
і сохло листя у книжках про Україну,
— таку загрожену тоді —
— таку загрозливу тепер —
те листя ти зривав на згадку,
про літо, назви для якого не існує, літо те
з великими собаками скляними,
що бігали довкіл ґазонів,
і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, —
неначе кришталеві хмари, як ім'я
твоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться;
і ти гукав собакам різнобарвним:
дзвеніть тихіше, любі пси,
вважайте на стовпи, і кам'яниці, і на поваплені гроби,
не відбивайте лап скляних та кришталевих вух,
не розбивайтеся!
І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собаки
із кольорового тонесенького скла;
живі були би чемними, але
втішатись маю ось такими, — і ти плакав,
у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні,
проте від смерті це не захистить.