— Зараз тут нікому не можна заважати, пане майор! — недвозначно заявив унтер-штурмфюрер, ставши біля дверей.
— Дозвольте, дозвольте! — майор намагався відсторонити його.
Проте унтер-штурмфюрер уже витяг пістолет і лише буркнув:
— Польова жандармерія!
Майор відсахну вся. Висока чорна постать раптом виросла біля нього, тримаючи руку на кобурі пістолета.
— Панове, що значить таке поводження! — пирхав розлючений майор.
Йому відповіли холодно й сухо:
— Я доповім про вас. Будь ласка, назвіть ваше прізвище й причину візиту!
Товстун негайно мусив скоритись, і унтер-штурмфюрер зник за дверима.
Невдовзі майорові дозволили зайти. Він випалив своє звичне донесення про готовність екіпажів до вильоту.
— Накажіть їм розійтися в свої приміщення й чекати. Виліт відкладається на деякий час. Але, будь ласка, без хвилювання! — наказав полковник.
Цивільний ледве помітно кивнув головою.
Тільки-но майор вийшов, як ті четверо знову схилились над паперами. Вони старанно вивчали одну по одній особові справи, особливо уважно приглядаючись до радистів. Тим часом Карл Крумбайн уже здогадався, що офіцери шукають ненадійних осіб, когось такого, що відбув покарання або виключався з «Гітлеріогенд» чи з СА. Але вони ше досі нічого не знайшли. Коли черга дійшла до паперів унтер-офіпера радиста Вернера Мільднера, Крумбайн був ні живий ні мертвий. Та, хвалити бога, вони виявилися в повному порядку й без особливої уваги були покладені до інших.
Наказ почекати з вильотом сам собою не міг схвилювати екіпажі. Це часто траплялося й раніше з різних причин. Здебільшого — в зв’язку з погодою. Туман над об’єктом атаки, а іноді брак повідомлень повітряної розвідки або зміна бойової обстановки спричиняли до перенесення. а то й до скасування вильоту.
Тільки Аксель здогадувався про взаємозв’язок між діями контррозвідки та відстрочкою вильоту. Дізнавшись про появу польової жандармерії, він у перші хвилини думав, що вже пропав, і, наче загнаний звір, напружено прислухався до кожної звістки, яка проникала з командного пункту. На жаль, звідти просочувалося дуже мало. Кожну хвилину він чекав, шо ось-ось його викличуть. і ніяк не міг вирішити, з’являтися на такий виклик чи ні. Проте зовні він лишався спокійний і поступово приходив до висновку, що напевно, тут йшлося не про нього. Мабуть, щось інше привело сюди польову жандармерію. Якщо їх ще допускають до польоту, розмірковував він, то, значить, ніякої безпосередньої небезпеки немає. Тому хвилювання Акссля досягло найвищої точки під час обговорення бойового завдання, хоча по ньому нічого цього й помітити не можна було. Та тим більше він насторожився після відстрочки вильоту.
Він сидів з товаришами по екіпажу на траві, недалеко від машин, проте на такій відстані, щоб їх не підслухали. Попихкуючи сигаретами, вони обговорювали рисковані плани на той випадок, якщо їх все ж таки раптом викличуть. Найлегше здавалося, просто сісти в літак І, ніби вирулюючи лише на стартову доріжку, дати повний газ і полетіти геть. Правда, небо зараз було зоряне й місячне, і вони являли б собою досить вигідну ціль для винищувачів, навіть коли б погасили всі вогні. І все ж вони вирішили в разі небезпеки вдатися до такої авантюри. Було одностайно вирішено не з’являтися на виклик з командного пункту.
Проте минали години, і нічого не сталося. Нарешті, уже десь опівночі, була подана команда вилітати. Ще мить — і мертву тишу, що панувала над величезним аеродромом, розірвав гуркіт моторів. Через кілька хвилин мотори завили. Механіки з наземного персоналу ще раз перевіряли мотори, перш ніж передати літаки пілотам. Наче якісь казкові потвори доісторичних часів, виповзали машини на свої місця перед стартом. Вони рухалися незграбно, здавалися майже безпорадними — важко було навіть припустити, що в повітрі вони ширяють легко й елегантно.
Біля стартової доріжки стояла командна башта, з якої по радіо одну за одною по черзі викликали машини. Кожні три хвилини одна з цих нічних потвор посувалася до лінії старту, вмикала всі сигнальні вогні та прожектор і чекала дозволу на зліт.
Десь о пів на другу викликали нарешті на старт і «Берту-Марію». До останньої хвилини Аксель, Клаус, Густав і Вернер чекали на якусь несподіванку, і, лише коли під ними ніби потонула земля, відчули себе в повній безпеці. Але минулі години страху змусили їх усвідомити, в якому небезпечному становищі вони опинилися. Вперше обміркували вони можливість спільної втечі за лінію фронту. Треба було також зробити все можливе, щоб спонукати штабного радиста летіти з ними, бо він же належав до їхньої компанії.