— Ну як, випускати шасі? — нагадав Густав.
— Давай! — гукнув у відповідь Аксель.
В ту ж мить завила сирена. Аеродром швидко наближався.
«От халепа, — промайнуло у Акселя в голові, — це ще надто велика висота, а до того ж на такій шаленій швидкості неможливо приземлитися». Він почав огинати аеродром справа. Так він вигравав час для випуску шасі і принаймні хоч трохи міг розглядіти розташування аеродрому. Раптом крізь наземний туман між променями прожектора з’явилися тьмяні світлячки ліхтарів. Може, це межа льотного поля? Здається, так.
Аксель знову набрався духу. Якщо туман всюди такий же рідкий, що можна розглядіти ліхтарі, то він упевнено поведе машину на посадку. Але сирена все ще вила, шасі не вийшло повністю.
— Густаве, допоможи ручною лебідкою, мабуть, там упав тиск масла! — гукнув він.
Але Густав і без того вже возився з ручним механізмом. Що ж це таке? Сирена замовкла? І зразу ж завила знову, і як не старався Густав, а не міг примусити її замовкнути.
— Міцно тримай, Густаве! Іду на посадку! — закричав Аксель.
Зловісно швидко наближався аеродром. Вони знову пірнули в туман. Густав смикав з усієї сили. Шасі повинно вийти. Ось уже під машиною щось заторохтіло. Літак підскочив угору. Та Аксель вирівняв його і доторкнувся до землі вдруге. Ще раз підкинуло «Берту-Марію» вгору, лае всього лише на два-три метри. Потім вона стала на землю втретє і покотилася. Ліхтарі, що вказували кінець льотного поля, з шаленою швидкістю мчали їм назустріч. Або вони пізно приземлилися, або аеродром був надто малий. Невже їм судилося після всього пережитого розбитися об яке-небудь дерево там, за аеродромом? Напружуючи всі сили, Аксель натиснув на гальма. Але чому ж не відчувається звичний опір? Без особливих зусиль він доводив педаль до відказу. Розпач охопив його. Він почав безперервно штовхати ногами педалі. Якби тільки повітря проникло в маслопровід, це б хоч трохи допомогло… І справді, він відчув певний опір. Але надто пізно. Ось уже ліхтарі. Раптом літак швидко почав кренитися на правий бік, все більше й більше. Ось уже навколо пропелера правого мотора закрутилась пилюка, грудочки землі заторохкотіли по кабіні, і в ту ж мить машина різко розвернулася праворуч і стала.
Аксель інстинктивно вимкнув запалення. Бракувало ще, щоб вибухнув останній запас бензину! Наче підбита ворона, стояла машина на лівій нозі і на правому крилі. А льотчиків наче вихором скинуло на купу в кабіні. Клаус лежав упоперек на ногах Акселя, а Густав висів у нього на плечах. З великими труднощами вони підвелися. Клаус втратив свідомість. Невдовзі біля літака завищали гальма пожежної машини. Почулися перші російські слова. Вони були врятовані.
Аксель і Густав у супроводі капітана Новикова відвідали в госпіталі поранених товаришів. їх оперували, і вони тепер видужували. У Вернера плече було ще в гіпсовій пов’язці, але він уже міг ходити по палаті, а Клаус ще лежав у ліжку. Крім наскрізного поранення в праву литку, у нього ще сиділа куля в стегні і друга — в легені. Тільки після третього переливання крові у нього знову порожевіло обличчя, і зараз він почував себе настільки здоровим, що найближчими днями збирався встати. Всі вони сиділи на табуретках біля ліжка товариша і жваво розмовляли. Вони вже звикли до того, що за цей час їх стало п’ятеро, бо капітан Новиков, само собою зрозуміло, ввійшов до їхнього дружнього кола.
А в наступні місяці війни багато хто з німецьких борт-радистів, а також радистів інших військових частин дивувалися, коли час від часу на їхній радіохвилі вривався сторонній голос, який розповідав правду про воєнні і політичні події. Таким шляхом невеличка німецька радіокоманда в міру своїх скромних сил допомагала швидше покінчити з тією ненависною ганебною війною, яку розв’язали гітлерівці.
