— Нічого,— повідомив він.— Ні листів, ні блокнота з адресами. Нічого. Людина з хворим серцем. У декотрих не більше здорового глузду, ніж у коняки. Тепер прошу уваги, мені треба зробити опис майна у присутності свідків. — Він дістав свій нотатник і став ходити по кімнаті, переписуючи нечисленні речі, що належали, а тепер уже не належать мертвому тілу на підлозі. На це пішло небагато часу. — Ви, — звернувся він до мене, — поставте тут свій підпис. — Я подивився на аркуш. Тисяча сорок три долари. Одна валіза, коричнева, незамкнена, один костюм, один плащ, сірий, один капелюх. Я підписався під іменем поліцейського. Фараон заховав нотатника в задню кишеню.
— Хто накрив його ковдрою? — спитав знову.
— Я.
— Ви знайшли його тут на підлозі?
— Ні. Він лежав у коридорі.
— Отак і лежав голісінький?
— Атож, голісінький. Я затягнув його в номер.
— Нащо ви це зробили?— Від нового ускладнення його голос зазвучав жалібно.
— Ми в готелі, — відповів я, — і повинні дбати про його репутацію.
Поліцейський сердито зиркнув на мене.
— Ви завжди такий метикований чи тільки сьогодні? — ущиплива поцікавився він.
— Не знаю, що вам сказати. Але, якби я залишив його там, де знайшов, і тіло побачив ще хтось, хазяїн дав би мені під зад.
— Наступного разу, коли ви де-небудь іще побачите труп, — став напучувати мене поліцейський, — лишіть його на місці, доки приїде поліція. Запам'ятайте це, чуєте?
— Добре, сер, — погодився я.
— Ви працюєте тут сам один цілу ніч?
— Так.
— І в конторі все робите сам?
— Так.
— А як ви потрапили сюди? Він подзвонив вам, чи що?
— Ні. Та «дама» виходила з готелю і сказала, що на шостому поверсі якийсь голий божевільний дідуган причепився до неї. — Я дослухався до свого голосу, ніби до запису на магнітофонній плівці, відзначаючи, що досі жодного разу не затнувся.
— А чого він хотів? Переспати з нею?
— Вона натякала на це.
— Та дама. Що вона собою являє?
— Думаю, то була звичайна повія.
— Ви її раніше бачили?
— Ніколи.
— Але ж у вас тут буває багато таких дам?
— Не дуже. Не більше, ніж в інших готелях.
Поліцейський подивився на спотворене обличчя, що вже наливалося синьою барвою.
— Як ви думаєте, він давно помер?
— Важко сказати. Від десяти до тридцяти хвилин, — відповів санітар і поглянув на мене. — Ви зателефонували в лікарню відразу як побачили його? Виклик був зроблений десь о третій п'ятнадцять.
— Ну, спочатку я послухав, чи стукає серце, потім перетягнув його сюди, накрив, а тоді вже пішов униз подзвонити.
— Ви пробували робити штучне дихання?
— Ні.
— Чому ні? — Санітар не чинив допит; було дуже пізно, і він почувався надто стомленим для цього; просто він діяв за інструкцією.
— Я не подумав про це, — відказав я йому.
— Ви багато про що не подумали, містере, — похмуро зазначив поліцейський. Як і лікар, він також виконував свій обов'язок скоріше за звичкою. Він повинен був підозрювати мене. Насправді ж він зрозумів, що я тут ні при чому, і вже стомився від розмови.
— О'кей,— мовив санітар,— давайте заберемо його звідси. Нема чого гаяти час. Коли родина небіжчика скаже, що робити з тілом, — додав він, звертаючись до мене, — зателефонуйте у морг.
— Я негайно дам телеграму в Чікаго, — пообіцяв я.
Люди з швидкої допомоги поклали мерця на ноші.
— Ну й важкий, сучий син,— пробурмотів шофер, опускаючи тіло.— Можу присягнути, що цей старий цап любив попоїсти. Ще й сексу йому забаглося. Це руйновище забагато на себе брало.— Поки він накривав тіло простирадлом і пристібав ноги ремінцями до нош, санітар прив'язував до них тулуб. Наш ліфт замалий, тому ноші з тілом доведеться поставити в ньому сторч. Нарешті всі вийшли в коридор, я востаннє оглянув кімнату і, перше ніж зачинити двері, вимкнув світло.
— Важка була ніч? — ввічливо запитав я у санітара, поки спускався ліфт. «Тримайся просто і спокійно»,— наказав я собі. Ясно, що для цих людей виносити серед ночі трупи з готелів було звичним клопотом, і я намагався наслідувати їхню поведінку.
— Це вже четвертий виклик від початку чергування,— відповів той.— Залюбки помінявся б з вами місцями.
— Еге ж,— заперечив я.— Тут усе життя можна просидіти за цією машиною, поки ви загрібатимете здобич.— «Стоп,— майнуло мені в голові.— Звідки в мене це слово «здобич»? — Кожен, хто читає газети,— поквапно додав я,— знає, що лікарі в нас заробляють більше, ніж хто інший.