— Боже, благослови Америку,— сказав санітар. У цю мить ліфт приїхав, і двері розчинилися. Вони з водієм винесли ноші, і я повів їх через вестибюль. Власним ключем відімкнув двері і простежив, як вони поклали тіло в машину. Поліцейський у машині спав, сопучи носом, з відкинутої назад голови впав кашкет.
Санітар сів поруч з ношами, і шофер зачинив за ними двері. Потім обійшов машину, сів до керма, завів мотор і відразу ж увімкнув сирену.
— Якого чорта він поспішає? — буркнув поліцейський, стоячи біля мене на вулиці.— Вони ж іще нікуди не їдуть.
— Ви не збираєтесь будити свого напарника? — спитав я.
— Сам прокинеться, коли буде виклик. У нього інстинкт, як у тварини. Нехай їхня світлість відпочинуть. Хотів би я мати його нерви.— Поліцейський зітхнув, очевидно, згадавши про власні розладнані нерви.— А тепер, сер, давайте подивимося реєстраційну книгу.— Він рушив за мною в готель поважною ходою, що мала засвідчити його значущість.
Відчиняючи двері контори, я, певна річ, не дивився на поличку над сейфом, де поміж канцелярським приладдям і купою старих журналів причаївся картонний футляр.
— Якщо ви не проти, в мене є пляшечка віскі,— запропонував я, увійшовши до своєї кімнати. Навіть розмовляючи, я підсвідомо захоплювався природністю власної поведінки. Моя робота на машині була зроблена, картки проштамповані, дати проставлені. Але які зусилля потрібні були, щоб не поглядати на поличку!
— Та я ж на чергуванні,— кволо заперечив поліцейський.— Хіба що один ковток...
Я розкрив книгу і показав запис про мешканця шістсот другого номера. Поліцейський поволі переписав його у свій чорний нотатник. А я тим часом дістав пляшку й відкоркував її.
— Прошу вибачити, що в мене немає склянок.
— Мені також не вперше пити з пляшки,— сказав поліцейський.— Ну, ле хайм,— додав він, припадаючи до горла.
— Ви що, єврей? — спитав я, беручи від нього пляшку.
— Ні, це улюблений тост мого напарника. Я підчепив це в нього.
— Мабуть, я приєднаюся до вас,— сказав я, піднімаючи пляшку.— Ле хайм. За життя.— Мені згадалася пісня «Скрипаль на даху».— Мені теж треба підкріпитись. Така ніч, як сьогодні, змушує людину потруситися.
— Це ще нічого, — заперечив фараон. — Побачили б ви, з чим нам доводиться мати справу.
— Можу собі уявити,— погодився я і випив.
— Ну, годі, — мовив поліцейський. — Мені треба йти. Вранці до вас прийде інспектор. Не відмикайте шістсот другий до його приходу. Зрозуміло?
— Я передам це денному черговому.
— Нічна зміна...— протягнув поліцейський.— Ви хоч висипляєтеся за день?
— Здебільшого висипляюся.
— А я — ні. — Він зажурено похитав головою. — Подивіться, які в мене синці під очима.
Я поглянув на дуги під очима поліцейського.
— Зате ви можете поспати вночі,— висловив я припущення.
— Жартуєте? — Поліцейський роздратовано тицьнув пальцем в око. — Розплющтеся й придивіться... Ну, гаразд... в усякому разі, здається, тут не було злочину. Будьмо вдячні бодай за невеличкі милості,— проказав він несподівано. В усякому разі я не сподівався знайти в його лексиконі слово «милість».
Я провів його до вхідних дверей, ввічливо розчинив їх.
— Бажаю вам добре відпочити вдень,— побажав поліцейський.
— Дякую. Вам теж.
— Ха! — іронічно вигукнув він.
Я зачекав, доки цей важкий з неквапними рухами чоловік заліз у патрульну машину і збудив свого напарника. Машина повільно рушила мовчазними вулицями. Я замкнув двері й повернувся до контори, потім підсунув до себе телефон і набрав номер. Пролунало не менше десяти гудків, перш ніж хтось озвався. «Ця країна геть занепадає, — подумав я, чекаючи,— ніхто й не поворухнеться».
— Західний вузол,— почувся нарешті голос.
— Мені треба надіслати телеграму в Чікаго,— повідомив я. Потім назвав ім'я й адресу, чітко й повільно вимовивши прізвище Ферріс.— Як колесо,— додав насамкінець.
— Що таке? — Голос на західному вузлі був роздратований.
— Колесо Ферріса,— пояснив я.— У парках розваг.
— Будь ласка, давайте текст.
— Із сумом сповіщаю вас, що Джон Ферріс, який проживає за вашою адресою,— почав я диктувати,— помер сьогодні о третій годині п'ятнадцять хвилин ранку. Будь ласка, сповістіть, що робити з тілом покійного. Підпис: Г. М. Друсак, адміністратор готелю «Св. Августін», Манхеттен.— «На той час, як прийде відповідь, міркував я, чергуватиме Друсак, а я знайду собі інше, безпечніше місце. І взагалі моє ім'я родині в Чікаго знати ні до чого». — Скажіть, будь ласка, скільки це коштує?