Оператор відповів. Я записав суму на аркуші паперу. Добрий старий Друсак стягне ці гроші з покійного Ферріса. Знаючи Друсака, в цьому можна було не сумніватися.
Я ковтнув іще віскі, потім сів в обертове крісло і взяв біблію, сподіваючись до приходу денного портьє дочитати до притч.
4
Розповівши денному портьє все, чи майже все, що сталося, я взяв таксі й поїхав додому. Не забув і лишити своєму приятелеві-букмекеру конверт з п'ятьма доларами, які поставив на другий заїзд Глорії в Гайалі. Треба якомога довше поводитись так, ніби цей день нічим не відрізняється від усіх інших.
Поки денний портьє вовтузився в конторі, я взяв з полички у задній кімнаті свій футляр. Коли виходив у вестибюль, там було безлюдно, але, якби я кого й зустрів, ніхто б не здивувався, побачивши серед білого дня людину з картонним футляром під пахвою.
Голова в мене працювала чітко, і мені анітрохи не хотілося спати. Коли бувала гарна погода, я звичайно долав понад тридцять кварталів до моєї квартири пішки, зупиняючись лише, щоб поснідати в кафе на Сьомій авеню. Потім я плюхався в ліжко і спав до другої години. Сьогодні я знав, що спати не зможу.
Відчинивши двері своєї однокімнатної квартири, освітленої сірим північним сонцем, я, навіть не знімаючи пальта, подався до кухні, дістав з холодильника пляшку пива і відкрив її. Потім, попиваючи пиво, розірвав на футлярі папір і ножем розрізав з одного боку картон. Футляр увесь був набитий стодоларовими асигнаціями.
Я став витягати їх одну по одній, розгладжувати і складати на столі В купки по десять банкнот. Коли я закінчив, у мене вийшло сто купок. Сто тисяч доларів. Вони зайняли весь стіл.
Якийсь час я мовчки дивився на гроші. Допив пиво. Я не відчував нічого — ні страху, ні веселощів, ні жалю. Поглянув на годинник. Була восьма година сорок хвилин. Банки відкриються тільки через двадцять хвилин.
Взявши в туалетній кімнаті невелику сумку, я склав у неї гроші. Ключі від квартири мав тільки я, але навіщо випробовувати долю? Потім спустився вниз і вийшов із сумкою в руках на вулицю. В сусідньому кварталі був магазин канцприладдя; там я купив пачку гумових стрічок і три найбільші конверти з обгорткового паперу.
Повернувшись додому, замкнув двері, зняв пальто і светр, методично перев'язав кожну пачку грошей стрічками і поскладав їх у конверти. Тисячу доларів поклав у гаманець на найближчі витрати.
Кривлячись від бридкого смаку клею на язиці, я запечатував конверти. Потім узяв з холодильника ще одну пляшку пива, вилив у склянку й випив, сидячи за столом, на якому лежав акуратний стосик з трьох пухких новеньких конвертів.
Квартиру, яку я наймав, здавали вмебльованою, моїми тут були тільки книжки. Та й тих було небагато. Дочитуючи книжку, я її викидаю. Тут ніколи не було досить тепло, тому, вмощуючись почитати в одному із старих крісел, я завжди вдягав ватяну лижну куртку, що висіла на гачку, прибитому до вхідних дверей. Цього ранку не було тепліше, ніж завжди, але я сидів у самій сорочці й не відчував холоду.
Я знав, що мені треба виїхати звідси. І покинути роботу. І зникнути з Нью-Йорка. Далі цього мої плани не сягали, але я був певен, що одного чудового дня хто-небудь з'явиться по свої сто тисяч доларів.
У банку я повинен був залишити на двох окремих картках зразок свого підпису. Рука моя була абсолютно тверда. Заклеєні конверти з грошима лежали на столі, напроти мене сидів молодий помічник управляючого банком. У нього було лагідне обличчя семінариста без будь-яких ознак чоловічої статі. Наша розмова була короткою і діловою. Йдучи сюди, я поголився і ретельно одягнувся. Від колишніх добрих часів у мене збереглося ще кілька порядних костюмів, і сьогодні я вдягнув солідну, спокійного сірого кольору пару з голубою оксфордською сорочкою і великою синьою краваткою. Я хотів справити враження солідного громадянина, не дуже багатого, але доволі заможного, старанного і обережного, який має облігації і деякі платіжні папери, надто цінні, щоб зберігати їх удома.
— Будь ласка, містере Граймс, дайте вашу адресу,— сказав помічник.
Я дав йому адресу «Св. Августіна». Якщо хто-небудь, шукаючи мене, добереться до банку, що неймовірно у будь-якому випадку, він не одержить там ніякої корисної інформації.
— Ви один будете користуватися сейфом?
«Звичайно, разом з братом»,— подумав я. Але вголос вимовив:
— Так.
— Це коштуватиме двадцять доларів на рік. Як ви бажаєте платити — готівкою чи чеками?
— Готівкою.— Я простягнув стодоларову асигнацію. Вираз його обличчя не змінився. Як на нього, я, мабуть, був схожий на людину, що звикла носити із собою сто доларів на всякий випадок. Це була поза сумнівом добра ознака. Помічник управляючого обережним шанобливим жестом розправив гроші й пішов розміняти їх до віконця касира.