Я зручніше вмостився на стільці, погладжуючи пучками один із конвертів. За весь сьогоднішній ранок я ще ні разу не затнувся.
Помічник управляючого повернувся, віддав мені решту і виписав квитанцію. Дбайливо згорнувши, я поклав її у свій гаманець. Потім пішов за ним до підвалу. Там було тихо, як у храмі чи в лікарні, де мимоволі починаєш розмовляти пошепки. Працівник сховища дав мені ключі і повів між мовчазними рядами сейфів.
Затиснувши під пахвою три грубі конверти, я йшов і думав про те, звідки взялися скарби, що зберігалися тут у сірих замкнених скринях, усі ті банкноти, акції, бони й коштовності, скільки поту пролилось, які злочини були вчинені, через чиї руки перейшли усі ті камінці й розкішно видруковані папірці, перш ніж спокійно осісти тут, у таємничій, холодній, сталевій печері. Мені забаглося роздивитися працівника сховища, поки він за допомогою двох ключів — свого і мого, відчиняв призначену для мене скриньку. То була літня людина, бліда від тривалого перебування під землею. Здавалося, він ніколи не замислювався над тим, що діється довкола нього. Можливо, людей сюди добирають саме за брак оригінальності. Оригінальна людина тут збожеволіла б. Потім ми пішли в закуток, відгороджений шторою, де стояв стіл, і службовець, поважаючи таємницю багатства, лишив мене на самоті з моєю скринькою.
Розірвавши конверти, я переклав гроші в скриню і якусь мить іще дивився на дбайливо складені стосики, безуспішно намагаючись угадати, що вони мені принесуть. Ці гроші були схожі на могутній механізм, ще нерухомий, але сповнений несподіваної грубої сили. Я рішуче замкнув скриньку, викинув конверти в кошик для сміття і вийшов до службовця. Той відніс скриньку на місце і двома ключами — своїм і моїм, замкнув сейф. Я поклав ключ у кишеню і побажав йому з ввічливістю, гідною поліцейського:
— Дякую. Бажаю вам доброго дня.
— Ха! — мугикнув у відповідь чоловік. Певно, відтоді як йому минуло дванадцять років, у нього не було добрих днів.
Піднявшись нагору, я вийшов на залиту сонцем холодну вулицю й подумав: «Мабуть, на сьогодні досить».
Я швидко повернувся додому й зібрався. Усе моє майно вмістилося в сумку, в якій я відносив гроші, і невелику дорожну валізу. Ще й місце лишилось. Стару куртку я покинув у туалетній кімнаті. Вона знадобиться моєму наступнику більше, ніж мені. Потім я написав записку власникові будинку, сповіщаючи, що виїжджаю з помешкання. У мене не було договору про оренду, я платив за квартиру щомісяця, отже, ніяких ускладнень не могло виникнути. Я згорнув записку і разом з ключем поклав у конверт, який вкинув у поштову скриньку власника будинку. Після цього, взявши в обидві руки сумку й валізу, вийшов з дому, не оглядаючись назад. Більше мені не доведеться шукати затишку в цій квартирі.
Зупинивши таксі, я назвав водію адресу готелю в Сентрал Парк Вест. Це було недалеко, але я ніколи не жив у тому районі і лише зрідка туди навідувався. Навіть за моєї нічної роботи й звичок відлюдника в Іст-сайді, де я жив досі, були люди, що мене знали — букмекер, хазяїн бару за рогом, де я іноді пропускав чарку, офіціантка сусіднього італійського ресторанчика — і могли б розповісти, про мене кожному, хто мною зацікавиться. Я розумів, що мені треба буде залишити за собою значно більшу дистанцію, але поки що досить було й готелю в Сентрал Парк Вест. Я не хотів тікати навпомацки. Мені потрібен був хоча б день, щоб обміркувати якийсь план.
Готель був помітний, але не розкішний — для середнього класу, зовсім не те місце, куди вабило б людину, що хоче відзначити своє несподіване збагачення.
Я попросив для себе двокімнатний номер з ванною і, зареєструвавшись під іменем Теодора Брауна, дав домашню адресу: Кемден, штат Нью-Джерсі, де ніколи взагалі не був. Після цього рушив за коридорним, який ніс мої речі, до ліфта. Піднімаючись, я вивчав похмуре вузьке обличчя цього чоловіка. Він був ще зовсім молодий, але в його неспокійних очах не було й сліду невинності. Це була людина, яку сама доля обрала для розпусти. Цікаво, що виробляла б людина з таким обличчям, отримавши зненацька сто тисяч доларів?
Коридорний поставив валізу на стілець у кімнаті, що виходила вікнами в парк, і ввімкнув світло у ванній кімнаті, старанно заробляючи собі на чайові.
— Чи не могли б ви зробити мені послугу? — запитав я, витягаючи п'ять доларів.
Коридорний помітив гроші.
— Це залежить від того, якого сорту ця послуга. Адміністрація не дуже любить зустрічати тут повій.