Я зупинився біля світлофора й помахав таксі, яке чекало зеленого світла. Коли машина під'їхала, я побачив на задньому сидінні пасажира, жінку. Але водій, сивий негр, нахилився й відчинив вікно.
— Куди вам, містере? — спитав він.
— У державний департамент.
— Сідайте, — запросив водій. — Вам по дорозі з леді.
Я відчинив задні дверцята.
— Ви не проти, мем, якщо я під'їду з вами? — спитав я ввічливо.
— Звичайно, проти, — відповіла жінка. Це була доволі молода, не старша тридцяти років гарненька білявочка з чітко окресленими рисами обличчя, яке зараз псували розлючені стиснуті губи.
— Прошу пробачення, — сказав я, зачинив дверцята і вже збирався повернутись на тротуар, коли відчинились передні дверцята.
— Сідайте, сер,— повторив водій.
«Так і треба цій заразі», — подумав я і, не обертаючись, сів поруч з водієм. З заднього сидіння почулося сердите сопіння, але ні таксист, ні я не обернулись. Їхали мовчки. Коли машина зупинилась біля урядового будинку з колонами, жінка нахилилась уперед.
— Долар сорок п'ять центів? — спитала.
— Так, мем, — відповів водій.
Жінка сіпнула гаманець, витягла долар і кілька дрібних монет і поклала їх на заднє сидіння.
— Не сподівайтесь на чайові,— кинула виходячи. Жінка подалась до центрального входу, і навіть спина її свідчила про її роздратування. Я відзначив, що в неї гарні ноги.
Водій посміхнувся, простяг руку і згріб гроші.
— Службовка,— кивнув він головою їй услід.
— Тобто с-у-ка,— докинув я.
Водій знову посміхнувся.
— О, в цьому місті всякого жита на лопаті.
Він ще довго похитував головою та посміхався подумки до себе.
Біля держдепартаменту я дав йому долар на чай.
— То як ви гадаєте,— звернувся до мене водій,— та маленька леді — непоганий початок робочого дня?
Я зайшов у вестибюль і побачив стіл довідок.
— Будь ласка, я хотів би побачити містера Джеремі Хейла,— сказав дівчині за столиком.
— Ви знаєте, в якому кабінеті він сидить?
— Боюсь, що ні.
Дівчина зітхнула. Я вже помітив, що у Вашінгтоні повно гарненьких жінок з бридким характером. Поки вона водила пучкою по сторінках грубої книги, шукаючи Джеремі Хейла, я згадав, що колись — дуже давно — сказав був йому:
— З таким прізвищем, як у тебе, ти, Джеррі, конче повинен потрапити до державного департаменту.
Згадавши цей випадок, я посміхнувся.
— Містер Хейл чекає на вас?
— Ні.
Я багато років не розмовляв з Хейлом і не писав йому листів. Тому, звичайно, він на мене не чекав. А колись ми обидва вчилися в одному коледжі в Огайо і були добрими друзями. Потім я став працювати у Вермонті, і ми кілька разів каталися разом на лижах, коли Хейл не бував у закордонних відрядженнях.
— Будь ласка, ваше ім'я, — попросила дівчина.
Я назвав їй своє ім'я, і вона подзвонила кудись по телефону.
Після короткої розмови вона поклала трубку і виписала мені перепустку.
— Містер Хейл може прийняти вас зараз. — Вона подала мені перепустку, написавши на ній номер потрібного мені кабінету.
— Дякую, міс, — сказав я, і тільки тоді помітив у неї обручку. «Ще один ворог у Вашінгтоні», — майнуло мені в думці.
Я пішов до ліфта. Він був майже повний, але піднімались ми у пристойній тиші. Секрети держави охороняються добре.
Ім'я Хейла було написане на дверях одного з багатьох кабінетів у коридорі, який здавався безкінечним. «Цікаво, що всі ці люди роблять для Сполучених Штатів Америки протягом восьми годин на день і двохсот днів на рік?» — подумав я і постукав у двері.
— Зайдіть, — озвався жіночий голос.
Я штовхнув двері і опинився в маленькій кімнатці, де за друкарською машинкою сиділа молода вродлива жінка. Друзяка Хейл таки непогано влаштувався.
Вродлива молода жінка чарівно усміхнулася мені, а я спитав себе у думці, чи така сама привітна вона і в таксі?
— Ви містер Граймс? — спитала жінка, підводячись з місця. На повний зріст вона була ще прекрасніша — висока, струнка і темнокоса, в блакитному светрі, що ладно облягав її стан.
— Так, — відповів я.
— Містер Хейл дуже радий вашому візиту. Будь ласка, заходьте до нього. — Вона розчинила переді мною двері до кабінету.
Хейл сидів за встеленим паперами столом і вивчав їх. З часу нашої останньої зустрічі він погладшав, на лагідному ввічливому обличчі з'явився вираз ділової солідності. На столі у срібній рамці стояла фотографія його сім'ї — дружина і двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Всього в міру. Нульовий приріст населення. Взірець для дикунів. Побачивши мене, Хейл відразу ж підвівся, приязно всміхаючись.