— Дуг! — вигукнув він — Ти не уявляєш собі, який я радий тебе бачити.
Тиснучи йому руку, я здивувався з того, що мене дуже зворушило привітання мого друга. За останні три роки ніхто по-справжньому не радів зустрічі зі мною.
— Де ж ти був, де пропадав, чоловіче? — спитав Хейл, Він кивнув на шкіряний диван, що стояв під однією зі стін його просторого кабінету, і, поки я сідав, підсунув дерев'яне крісло і сів сам. — Я навіть думав, що ти взагалі покинув цю грішну землю. Тричі писав тобі, але листи поверталися назад. Невже ти досі не навчився, переїжджаючи, давати свою нову адресу? Я писав навіть твоїй дівчині, Пет. Вона відповіла, що не знає, куди ти поїхав. — Хейл раптом сердито поглянув на мене. У нього була приємна зовнішність — високий зріст, ладна статура, привітне обличчя, з яким зовсім не в'язався цей сердитий вираз. — Мені не подобається твій вигляд. Таке враження, ніби ти роками не бував на свіжому повітрі.
— Ну, ну, — зупинив я, — не все одразу, Джеррі. Я вирішив, що мені більше не до вподоби літати і почав їздити. Туди-сюди.
— Минулої зими я хотів покататися з тобою на лижах. Я мав два тижні відпустки, а сніг, казали, був чудовий...
— Чесно кажучи, я не дуже багато катався останнім часом, — признався я.
Хейл торкнувся злегка мого плеча.
— Гаразд,— сказав він.— Я не задаватиму ніяких запитань.— Ще хлопцем у коледжі він був добрим і чуйним.— Ні, одне запитання все-таки буде. Звідки ти приїхав і що робиш у Вашінгтоні? — Він засміявся.— Бачиш, вийшло аж два запитання.
— Приїхав з Нью-Йорка, — відповів я, — а у Вашінгтоні хочу просити тебе зробити мені невеличку послугу.
— Уряд у твоєму розпорядженні, друже. Проси і отримуй.
— Мені потрібен паспорт.
— Ти хочеш сказати, що досі не мав його?
— Так.
— І ніколи не був за кордоном? — У голосі Хейла чувся подив. Усі, хто його оточував, проводили за кордоном більшу частину свого життя.
— Я був у Канаді. Але для поїздки в Канаду паспорт не потрібен.
— Ти кажеш, що жив у Нью-Йорку.— Хейл був спантеличений.— Чому ж ти не взяв його там? Звичайно, я дуже радий, що в тебе знайшлася причина відвідати мене, — додав він квапливо. — Але все, що ти мав зробити, це піти в контору на П'ятій авеню...
— Та знаю, — сказав я. — Тільки не хочеться втрачати час. Я дуже поспішаю і, думав, що саме тут першоджерело, звідки все тече.
— Тут усіх засмоктало болото, — заперечив Хейл. — Куди ти збираєшся поїхати?
— Спочатку в Європу. У мене з'явилося трохи зайвих грошей, і я вирішив, що час познайомитися з культурою Старого світу. Це бажання виникло в мене після твоїх листівок з Парижа й Афін. — Я відчув, що брешу доволі природно.
— Думаю, зможу зробити для тебе паспорт за один день, — сказав Хейл. — Тільки дай мені свою метрику. — Він замовк, помітивши, що я спохмурнів.— Ти не взяв її з собою?
— Я не знав, що вона потрібна.
— Звичайно, потрібна. Де ти народився? Здається, у Скрантоні?
— Так.
Він невдоволено скривився.
— Що таке? — спитав я.
— З Пенсільванією кепські справи, — відказав він. — Усі метрики зберігаються в Харрісберзі, столиці штату. Тобі доведеться туди написати. Це триватиме найменше два тижні. І то якщо тобі пощастить.
— От чорт,— не втримався я.— Мені ніде не хотілося б чекати два тижні.
— А хіба ти не брав метрику, коли одержував шоферські права?
— Брав, — пригадав я відразу.
— Де ж вона тепер? Спробуй згадати. Може, у когось із твоїх родичів. Валяється десь у скрині?
— Мій брат Генрі й досі живе у Скрантоні,— сказав я.— Здається, після смерті матері він забрав собі весь сімейний мотлох — старі папери, мій шкільний атестат, диплом з коледжу, альбоми з фотографіями і заховав їх у себе на горищі. — Можливо, вона у нього.
— То подзвони йому, хай пошукає. Якщо знайде, нехай перешле тобі рекомендованим листом.
— Можна зробити ще краще. Я поїду до нього сам. Ми не бачилися з Генрі багато років, і нам уже час зустрітися. — Я не хотів, щоб Генрі знав, де я — у Вашінгтоні чи десь-інде. І не збирався пояснювати це Хейлу.
— Зараз подивимося, — сказав Хейл. — Сьогодні четвер. Наближається уїкенд. Навіть якщо ти одразу ж знайдеш метрику, ти не зможеш повернутися так, щоб одержати паспорт до понеділка.
— Гаразд, — погодився я. — Європа чекала так довго, що, думаю, зможе потерпіти ще кілька днів.
— Тобі треба також зробити кілька фотографій.
— Я приніс їх з собою.