— Мені, звичайному сільському хлопцеві, — сказав я їй, — любо віддати себе повністю в ваші руки. — А ще я радів з того, що можу розмовляти з такою чарівною жінкою не затинаючись. Здавалося, переді мною розкривається новий світ.
— А що, ваша страшенно багата родина, що не любить хизуватися грошима, вся складається з таких сільських хлопців, як ви?
— Майже, — відповів я.
Вона лукаво поглянула на мене:
— Ви — привид?
— Що?
— Привид? ЦРУ?
Посміхнувшись, я заперечливо похитав головою:
— Не зовсім.
— Хейл казав, ви були льотчиком.
— Колись. Але тепер уже не літаю. — Цікаво, як вона в метушні прийому знайшла час розпитати Хейла про мене? Я трохи бентежився через допитливість жінки і вже майже вирішив посадити її після вечері в таксі, щоб добиралася додому сама. Але потім подумав, що не повинен зі страху губити голову, і тішився далі цим незвичайним вечором.— Вам не здається, що треба взяти ще пляшку вина?
— Звичайно, треба, — погодилась вона.
Ми вийшли з ресторану майже останні, і, коли взяли таксі, я був приємно захмелілий від вина, до якого не звик. У машині ми не торкались одне одного, і коли таксі зупинилося перед будинком, де жила місіс Коутс, я сказав водієві:
— Зачекайте трохи, я тільки проведу леді до дверей.
— Не слухайте його, — заперечила місіс Коутс. — Джентльмен повинен зайти за своїм нічним ковпаком.
— Саме це мені зараз і потрібно,— пробубонів я, старанно вимовляючи кожне слово, — нічний ковпак. — Але розплатився з водієм і пішов з нею.
Квартири я не розгледів, бо моя супутниця не вмикала світла. Щойно я зачинив двері, вона обняла мене й поцілувала. Поцілунок був чудовий.
— Тепер я буду вас зваблювати, — сказала вона, — враховуючи, що ви вже трохи зомліли.
— Можете вважати мене звабленим.
Тихенько посміюючись, вона повела мене за руку через темну вітальню до спальні. Тоненької смужки світла з ванної кімнати було досить, щоб я міг розрізнити силуети меблів — величезний письмовий стіл, завалений паперами, туалетний столик, книжкову шафу вздовж однієї із стін. Вона підвела мене до ліжка, повернула до себе обличчям і раптом різко штовхнула. Я впав на ліжко.
— Усе інше, — мовила вона, — мій клопіт.
Якщо вона така ж вправна в суді, як і в ліжку, уряд не викидає грошей на вітер.
Голова її відкинулась назад, а долонями вона спиралася на ліжко. Я підняв руки, почав пестити її і вона схлипнула раз, другий, а потім, утративши контроль над собою, заридала.
Коли все скінчилося, вона лягла поруч долілиць, поволі перестаючи плакати. Я простягнув руку і торкнувся твердого округлого плеча.
— Я зробив тобі боляче? — спитав.
Вона засміялася.
— ДурникуІ О боже, звичайно, ні.
— Я боявся, що...
— Хіба жінки ніколи не плакали, коли ти любився з ними?
— Нічого такого не пригадую, — признався я. І жодна з них не називала це так, міг би я додати. Вони звикли називати речі своїми іменами.
Вона знову засміялася, перекинулася на спину, сіла, потяглася за сигаретою, закурила. Її освітлене обличчя було спокійне і безтурботне.
— Хочеш сигарету?
— Я не курю.
— Ти будеш жити вічно, і добре. Між іншим, скільки тобі років?
— Тридцять три.
— У тебе ще все попереду, — сказала вона. — Прекрасний початок життя. Не спи. Я хочу поговорити. Вип'єш трохи?
— Котра тепер година?
— Якраз така, щоб випити.— Вона підвелася з ліжка, і я побачив, що вона вдягла халат. — Віскі годиться?
— Давай віскі.
Вона вийшла у вітальню. До мене долинуло легке шарудіння її халата. Я поглянув на годинник. Роздягаючи мене, вона зняла його останнім і обережно поклала на тумбочку біля ліжка. Люмінесцентний циферблат показував пів на четверту. «На все свій час», — подумав я, вмощуючись зручніше, і згадав іншу ніч, третю годину, гудіння обчислювальної машини, куленепробивну шибку і вуличну жінку, що просила мене відімкнути вхідні двері.
Вона повернулася з двома склянками, віддала одну мені, сіла на краєчок ліжка; її профіль вимальовувався на тлі освітленої ванної кімнати. Силует був виразний і чіткий. Вона з насолодою випила. Ця жінка вміла і розважатись, і працювати.
— Майже вдоволена, — сказала вона. — І ти теж.
Я засміявся:
— Ти завжди даєш оцінку своїм коханцям?
— Ти мені не коханець, Граймсе, — заперечила вона. — Ти — молодий чоловік з приємною зовнішністю і гарними манерами, якого я випадково відзначила на вечірці, і який зробив велику честь нашому місту, ненадовго зупинившись у ньому. Сенс цього речення, Граймсе, у слові «ненадовго».