— Он як, — відказав я, потягуючи віскі.
— Ти, мабуть, не розумієш, а я не хочу тобі нічого пояснювати.
— Тобі й не треба нічого пояснювати,— запевнив я її.— Достатньо ночі, повної насолоди.
— Адже ти не часто розважаєшся подібним чином?
— Відверто кажучи, ні, — признався я. — Відверто кажучи, ніколи. — І засміявся знову. — А що — дуже помітно?
— Впадає в око, як неонова реклама. Ти зовсім не такий, яким видаєшся а перший погляд.
— А яким я видаюся?
— Як усі ці молоді люди, що грають негідників в італійських фільмах,— різким, загадковим і нерозбірливим у засобах досягнення своєї мети.
Ніхто досі не говорив мені нічого подібного. Я звик чути, що нагадую людям їхніх братів у дитинстві. Або я дуже змінився, або Евелін Коутс не можна ввести в оману зовнішністю; вона, якби забажала, могла б, мабуть, глибоко заглянути в душу людині.
— А це добре — мати такий вигляд? — Мене трохи збентежили слова «нерозбірливий у засобах».
— Так, доволі годящий вигляд. У певних ситуаціях.
— Таких, як сьогодні ввечері?
— Як сьогодні ввечері.
— За кілька днів я, можливо, знову буду у Вашінгтоні, — сказав я. — Подзвонити тобі?
— Якщо в тебе не знайдеться кращого заняття.
— А ти зі мною зустрінешся?
— Якщо в мене не буде кращого заняття.
— Ти справді така шорстка, як намагаєшся удавати?
— Шорсткіша, Граймсе, набагато шорсткіша. А заради чого ти повертаєшся до Вашінгтона?
— Можливо, заради тебе.
— Будь ласка, скажи це ще раз.
— Можливо, заради тебе.
— В тебе справді гарні манери. А, може, ще для чогось?
— Як тобі сказати,— мовив я спроквола, думаючи, що це непоганий час і місце, щоб дістати деяку інформацію,— уяви собі ситуацію: я когось розшукую...
— Когось конкретного?
— Так. Людину, ім'я якої я знаю. Вона зникла.
— У Вашінгтоні?
— Не обов'язково. Десь у Штатах або навіть за кордоном...
— Ти — справді загадкова людина. Хіба не так?
— Можливо, одного дня я розповім тобі все,— пообіцяв я їй, певний, що ніколи цього не зроблю, але вдячний долі, що поклала мене в одне ліжко з жінкою, обізнаною в урядових таємницях, з жінкою, чия робота бодай часткове примушувала її стежити за людьми, які зовсім не хотіли б бути виявленими. — Це приватна, дуже делікатна справа. Але якби мені все-таки довелося шукати цього вигаданого приятеля, що мені треба було б робити?
— Ну, існує багато місць, куди можна звернутися, — сказала вона. — Скажімо, Головне податкове управління, вони повинні знати адресу, звідки він надсилав свою останню декларацію про прибутки. Потім управління соціального страхування. Там дадуть список місць, де він працював. Служба військової повинності, хоча це, можливо, не дуже оперативна організація. Ну, і ФБР. Ніколи не знаєш, про що можна дізнатися в цій фірмі. Нарешті Держдепартамент. Усе залежить від того, знаєш ти чи ні, до кого саме звернутися в усіх цих місцях.
— Вважаймо, що я знаю, з ким говорити, — відказав я й подумав: «Можна бути певним, що в гонитві за ста тисячами доларів вони знайдуть потрібних людей».
— Тоді ти, зрештою, можеш натрапити на слід свого приятеля. Скажи, ти, може, приватний детектив чи щось у цьому плані?
— У цьому плані, — відповів я туманно.
— Так, кінець кінцем усі приїздять у Вашінгтон,— зауважила вона. — І це зрозуміло. Бо це театр справжнього життя Америки. Але на всі вистави є тільки місця для стояння. За винятком хіба що якихось особливих глядачів. Найкращі місця зайняті акторами.
— Ти теж актриса?
— Ти ставиш на карту своє життя. А я граю роль, яка виключає ризик. Безстрашна Порція завдає смертельних ударів лиходіям з великими грошима. Рух за жіноче визволення у рамках законності й беззаконня. Я розігрую свої вистави в найпочесніших ліжках міста. Це тебе не шокує?
— Трохи.
— А тепер — до діла, — сказала вона, — мушу визнати за тобою ЗВЯ.
— Що таке ЗВЯ?
— Звідки ти взявся, невинне дитя? — Вона потягнулася до мене і ущипнула за щоку. — Знак високої якості. Це — комплімент. Ти чи не найкращий серед усіх чоловіків, з якими я спала. Ти майже дорівнявся до одного сенатора із західного штату, якого я завжди ставила першим у списку. Доки він провалився на останніх виборах. Тільки не питай у мене його імені.
— Я не сподівався, що давав виставу. — У мене не було жодного бажання почути ім'я переможеного сенатора.
— Звичайно, давав. Інакше б це не був Вашінгтон. Тут кожна вистава потребує неабиякого таланту. І всі ми повинні робити вигляд, ніби наші ролі — то і є наше життя.