Діді була серйозна дівчинка, вона ніколи не усміхалась і не випускала з рук книжки. Самі батьки казали, що в літаку вона починає читати, щойно застібне ремінь, і закриває книжку тільки після зупинки літака. Цього разу вона зачиталася «Буремним перевалом» Е. Бронте. Хлопчиком я теж читав усе підряд, і моя мати, дратуючись, не раз казала мені; «Дугласе, перестань удавати з себе літературного героя». Тож я діставав тепер справжню насолоду, спостерігаючи, що саме читає Діді і як змінюються рік у рік її уподобання.
Вона була найкраща лижниця в сім'ї, але батьки не дозволяли їй вириватися наперед. Одного ранку, коли старші Уейлси приходили до тями після вечірки з коктейлями, ми пішли з нею кататися під час снігопаду. Це була зовсім інша дівчинка, вона радісно усміхалась і мчала зі мною з гори, мов маленька дика тваринка, яку несподівано випустили з клітки.
Уейлс був щедрою людиною і після кожної подорожі робив мені подарунки — светр, лижні палиці, гаманець тощо. Звичайно, я заробляв чимало і сам міг купити собі все, що завгодно. Я зовсім не потребував чиїхось чайових, але знав: Уейлс образиться, якщо відмовитись від його презентів. Він таки непогана людина. Щасливчик, та й годі.
— Чудовий ранок, правда ж, Дуг? — вигукнув з-поза моєї спини Уейлс. Спрага діяльності, невгамовність не полишали його, здається, навіть у цьому маленькому літаку. Пілот з нього був би жахливий. У кабіні війнуло спиртним. Уейлс завжди брав з собою в дорогу невелику фляжку в шкіряному футлярі.
— Н...непоганий,— відповів я стримано. Заїкаюся я змалку і тому намагаюся говорити якомога менше. Іноді я розмірковував, чого міг би досягти в житті, коли б не ця маленька прикрість, але не дозволяв собі впадати через неї у розпач.
— Кататися буде чудово,— сказав Уейлс.
— Так, чудово,— довелося мені погодитись. Розмовляти за штурвалом я не полюбляв, але не міг сказати цього Уейлсові.
— Ми хочемо побути в Шугербуші,— сказав Уейлс.— Може, й ви залишитесь там на уїкенд?
— Сп...сподіваюся,— проказав я.— М...мені хотілося б п...покататися там з моєю дівчиною.
Дівчину звали Пет Майнот. Її брат працював в авіакомпанії, через нього я й познайомився з нею. Пет викладала історію в старших класах, і ми умовились, що я заїду по неї після уроків. Вона добре каталась на лижах і була дуже гарненька, така собі маленька чорнява серйозна дівчина. Ми були знайомі не менше двох років, а тепер у нас із нею виник досить дивний роман, що тягнувся з перервами понад п'ятнадцять місяців. Кажу, з перервами, бо вона часом відкладала наші зустрічі з тієї чи іншої причини на кілька тижнів, а якщо ми десь зустрічалися випадково, ледь помічала мене. Потім вона несподівано пом'якшувалась і пропонувала з'їздити куди-небудь разом. Мені неважко було передбачити чергове зникнення Пет: незадовго перед цим у неї на обличчі з'являлась загадкова усмішка.
Вона мала успіх у чоловіків, але вперто не виходила заміж; її брат казав, що, раніше чи пізніше, але майже кожен його приятель упадав за нею. Я так і не з'ясував, чого вони досягли. У товаристві дівчат я завжди почував себе ніяково, отже, не можу сказати, що переслідував Пет. Просто так сталося, що ми несподівано провели разом якийсь уїкенд у Шугербуші, катаючись на лижах. Після першої ночі я сказав:
— Це найпрекрасніше з усього, що я будь-коли зазнав.
Єдине слово, яке вона знайшла для відповіді, було: «Цить».
Я ніколи не замислювався, чи закоханий у Пет. Якби вона не набридала мені порадами лікуватися від заїкання, мабуть, я вже запропонував би їй вийти за мене заміж. Щось мені підказувало: цей уїкенд може стати вирішальним. Отже, я повинен бути насторожі і не зв'язувати себе певними обіцянками.
— Прекрасно,— сказав Уейлс.— Давайте повечеряємо сьогодні всі разом.
— Дякую, Дж...Джордже,— сказав я. Від самого початку нашого знайомства він наполіг, щоб я називав його і дружину на ймення.— Ц...це б...було б чудово.— Спільна вечеря відкладе потребу щось вирішувати, дасть мені можливість з'ясувати настрій Пет і перевірити мої власні почуття.