— Нормальна...— повторив я за ним.— Коли б ви знали, друже, що я вважаю себе нормальною людиною тільки в одному випадку. Коли керую літаком. Цим я хотів би займатися все своє життя, бо до цього я готував себе...
— Я висилаю звіт сьогодні,— сказав Райєн.— Мені дуже шкода, містере Граймс. Ви, звичайно, можете звернутися до іншого лікаря. До інших лікарів. Навряд чи вони зможуть сказати вам щось утішне; проте це тільки моя думка. Як на мене, то ви вже приземлилися. З цієї хвилини. І назавжди. Дуже шкодую.
Зусиллям волі я вгамував у собі хвилю ненависті до охайного літнього чоловіка, котрий, сидячи поміж сяючих інструментів, підписував мені вирок своїми лікарськими карлючками. Я знав, що поводжуся безглуздо, але в ту хвилину мені було не до глузду. Навіть не потиснувши Райєнові руки, я заточуючись вийшов із кабінету і, не звертаючи уваги на людей у приймальні й на вулиці, подався до найближчого бару, примовляючи вголос: «Хай вам чорт, хай вам чорт!» Я відчував, що повинен випити, і то добряче випити, інакше мені не стане сили повернутися на аеродром і сказати те, що я мав сказати.
Бар був умебльований під англійську пивницю з олов'яними кухлями на темних дерев'яних стінах. Я замовив віскі. На стойку схилився худий літній чоловік у спортивній куртці кольору хакі й червоній мисливській шапці. Перед ним стояв кухоль пива.
— Забруднили озеро.— Чоловік говорив з сухим вермонтським акцентом.— Паперова фабрика. Через п'ять років воно буде таке саме мертве, як Ері. І дороги посипають сіллю, щоб ті йолопи з Нью-Йорка могли мчати зі швидкістю вісімдесят миль до Стоу, Мед-рівер і Шугербуша; а потім, як сніг розтане, сіль потрапляє в річки й озера. Коли я помиратиму, в цілому штаті не залишиться живої рибини. І ніякому бісові немає до цього діла. Кажу вам, я радий, що не доживу до тих часів.
Я ще раз замовив віскі. Перша порція на мене не подіяла. Друга теж. Я розрахувався і пішов до машини. Звістка про те, що має вмерти озеро Шамплейн, де я купався щоліта й зазнав неабияких радощів, катаючись на човні чи ловлячи рибу, засмучувала мене більше, ніж усі мої власні прикрощі, взяті разом.
Заїхавши до управління, я збагнув з виразу на старому мужньому обличчі Каннінгейма, що доктор Райєн уже зателефонував йому. Каннінгейм був президентом і єдиним власником маленької авіакомпанії. Під час другої світової війни він був льотчиком, і тепер, напевно, розумів, що я відчуваю.
— Я з...звільняюся, Фредді,— сказав я.— Ви знаєте, ч...чому.
— Так,— підтвердив він.— Шкода.— Фред ніяково крутив у руках олівець.— Ми, мабуть, зможемо знайти для вас якесь інше місце. Ну, хоча б в управлінні... все-таки засіб для існування...— Він замовк і втупився очима в, олівець, який тримав у руці.
— Дякую,— відповів я Фрєдові.— Ви дуже люб'язні, але забудьмо про це.— Я вже тоді відчував, що не зможу тинятися тут, мов поранений птах, спостерігаючи за польотами моїх товаришів. А ще я не хотів звикати до виразу співчуття на мужньому обличчі Каннінгейма чи на будь-чиєму іншому.
— В усякому разі обміркуйте мою пропозицію,— повторив Каннінгейм.
— Н...немає потреби,— заперечив я.
— Що ж ви думаєте робити?
— Перш за все виїхати з цього міста.
— Куди?
— Куди-небудь,— відповів я.
— А потім?
— Потім спробую збагнути, чим займатимуся решту життя,— на слові «життя» я двічі затнувся.
Він кивнув, уникаючи мого погляду, глибоко зацікавлений своїм олівцем.
— А як у вас із грошима?
— Вистачить,— запевнив я,— на перший час.
— Гаразд,— сказав він.— Якщо коли-небудь... Одне слово, ви знаєте, куди треба прийти, так чи ні?
— Матиму на увазі,— я поглянув на годинник.— А тепер у мене побачення.
— Паскудство, та й годі,— сказав він уголос. Потім підвівся й потиснув мені руку.
Більше ні з ким я не прощався.
Припаркувавши машину, я вийшов і став чекати. З великого будинку червоної цегли, прикрашеного латинським афоризмом на фасаді і прапором на даху, долинав специфічний, трохи приглушений гомін. Гомін старання, подумав я, тиха мелодія навчання, що нагадала мені дитинство.
Пет зараз, мабуть, у класі, розповідає хлопчикам і дівчаткам про початок громадянської війни або зміну королівських династій в Англії. Вона завжди серйозно ставилася до своєї історії. «Це найдоцільніший із предметів»,— сказала вона мені одного разу, скориставшися словом, яке тоді вставляли в кожну розмову про освіту. «Кожен наш сьогоднішній крок — наслідок найдавніших людських стосунків». Згадавши це, я кисло посміхнувся. Хіба я народився заїкою, а тепер ще й не маю права керувати літаком тільки тому, що Мід розбив Лі під Геттісбергом, а Кромвель відрубав голову Карлові? Варто буде погомоніти про це з нею, коли випаде вільна часинка.