У школі пролунав дзвоник. Гомін старання обернувся на ревище свободи, і за кілька хвилин з дверей виплеснулося море яскравих курточок і барвистих вовняних шапочок.
Пет, як завжди, спізнювалася. Вона була надзвичайно сумлінна вчителька, і після уроків біля її столу завжди юрмились учні, змагаючи її запитаннями, на які доводилося терпляче відповідати. Коли я нарешті її побачив, газон перед школою вже збезлюднів, сотні дітлахів зникли, ніби розтанули під блідим вермонтським сонцем.
Спочатку вона мене не помітила. Пет була короткозора, але через гонор не носила окулярів, крім тих моментів, коли працювала, читала або дивилась кіно. Я жартував з неї, кажучи, що вона не знайде рояль у танцювальному залі.
Притулившись до дерева, мовчки, не рухаючись, я спостерігав за нею. Вона підходила до мене, притиснувши до грудей, як це роблять школярки, шкіряну папку з контрольними роботами. Пет була вдягнена в спідницю, червоні плетені панчохи, коричневі замшеві спортивні черевики і коротеньке блакитне суконне пальто. Ходила вона випростано, зосереджено, карбуючи крок, без тіні кокетування. Її маленька голівка з зачесаними назад косами ховалась у великому піднятому комірі пальта.
Побачивши мене, вона привітно усміхнулася, і я відчув, що це буде важче, ніж я собі уявляв. Ми не поцілувалися. Ніколи не знаєш, чи не підглядає хтось у вікно. «Якраз вчасно,— мовила Пет,— мої речі вже в машині». Вона махнула рукою в бік свого старенького обшарпаного «шевроле». Більшу частину свого заробітку Пет віддавала на допомогу втікачам з Біафри, голодним індійським дітям та політичним в'язням у різних кінцях світу. Не думаю, щоб вона мала більше, ніж три сукні.
— Я чула, погода для лиж чудова,— прощебетала вона, прямуючи до стоянки.— Сподіваюся, цей уїкенд запам'ятається нам надовго.
Я простяг руку і торкнув її за плече.
— 3...зачекай хвилину, Пет,— спинив я її, намагаючись не помічати якоїсь неприродності в погляді, що з'являлася в неї, коли я заїкався.— Мені треба д...дещо тобі сказати. Я н...не їду на уїкенд.
— О,— промовила вона стиха.— Я думала, ти сьогодні вільний.
— В...вільний,— підтвердив я.— Але я не збираюся кататися на лижах. Я їду з міста.
— На уїкенд?
— Назавжди.
Вона подивилася на мене примружившись, ніби я розпливався у неї в очах.
— Це має якесь відношення до мене?
— Ні.
— Ага,— в її голосі з'явилися різкі нотки.— Отже, не має. А ти можеш мені сказати, куди їдеш?
— Ні. Я ще н...не знаю, к...куди поїду.
— І ти не хочеш сказати, чому ти їдеш?
— Ти скоро дізнаєшся про це сама.
— Якщо в тебе якісь прикрощі,— тут її голос став ніжнішим,— і я можу тобі допомогти...
— У мене справді прикрощі,— погодився я.— Але ти не можеш мені допомогти.
— Ти напишеш мені?
— Постараюся.
Потім вона мене поцілувала, незважаючи на те, що хтось міг дивитись у вікно. Сліз не було. І вона не сказала, що любить мене. Можливо, якби вона сказала, усе склалося б інакше, але вона не сказала.
— До речі, в мене багато роботи на ці дні,— тільки й повідомила.— А сніг ще буде.— Усмішка в неї вийшла якась крива.— Хай тобі щастить, — побажала Пет.— Хоч би де ти був.
Я дивився, як вона йшла до свого «шевроле», маленька, зграбна і така рідна. Потім сів у «фольксваген» і натис на стартер.
Я виїхав із своєї умебльованої квартири о шостій того самого вечора, не взявши майже нічого з собою: ні лиж, ні черевиків, свою улюблену м'яку куртку відправив у матерчатій сумці братові Пет, з яким ми мали один розмір. Хазяйці сказав, що вона може забрати мої книжки і все що схоче з інших речей. Вирушивши отак майже порожняком, обрав дорогу на південь, залишивши місто, де, як зрозумів тільки тепер, був щасливий добрих п'ять років.
У мене не було ніякої мети. Каннінгеймові я сказав, що спробую збагнути, чим займатися решту свого життя, а для вирішення цієї проблеми годилося будь-яке місто.
3
Я мав доволі часу, щоб поміркувати про своє майбутнє. Сам один, ніким і нічим не зв'язаний, без душевного смутку, в тому стані самотності, що, як вважають, сприяє філософським роздумам, я мчав на південь, перетинаючи все східне узбережжя Америки. Треба було подумати про мої стосунки з Пет Майнот; не виходило з голови й почуте колись на лекціях з англійської літератури: «Твій характер — це твоя доля, а досягнення і невдачі — наслідок твоїх чеснот і вад». У романі «Лорд Джім», який я, ставши дорослим, перечитував принаймні п'ять разів, герой гине тільки тому, що через душевну надломленість покинув корабель з бідняками на певну загибель. Зрештою він заплатив за боягузтво власним життям. Я завжди вважав, що така кара справедлива і неминуча. Я мчав на своєму маленькому «фольксвагені» вулицями Вашінгтона, Річмонда і Саванни, згадуючи цей роман. Але тепер книга мене вже не переконувала. Звичайно, я не був бездоганною людиною, але, зрештою, вважав себе порядним сином, чесним другом, сумлінним працівником, твердо дотримувався закону, намагався не виявляти ні жорстокості, ні люті, не наживати ворогів, був байдужим до влади, завжди ненавидів насильство. Я не спокусив жодної жінки, не обдурив крамаря, ніколи, окрім бійки на шкільному подвір'ї в десять років, не вдарив людини. Тим більше не покидав нікого на певну смерть. І все таки... Все-таки діждався того ранку в кабінеті доктора Райєна.