Я, ще раз нахилившися, взяв його під пахви й затягнув у розчинені двері шістсот другого номера. Чималий стаж роботи в готелі підказував мені, що такого не можна показувати людям. Не за це нам платять гроші.
Поки я тягнув тіло через маленький передпокій у кімнату, футляр вислизнув з його руки і покотився в коридор. Я поклав тіло на підлогу поруч з ліжком, на якому були безладно розкидані ковдри і простирадла, геть замащені губною помадою, що належала, мабуть, тій самій «дамі», яку я випустив "близько першої години. Я з жалістю поглянув на старе голе тіло, що лежало на вичовганому килимку — безсила мертва плоть на тлі жухлих неживих квітів. Остання забава. Насолода і смерть.
На маленькому столику стояла невелика дорога шкіряна валіза. Поруч лежав потертий гаманець і золота защіпка для грошей з кількома банкнотами. У валізі були охайно складені три чисті сорочки.
На столику були розсипані дрібні монети. Я порахував гроші в защіпці. Чотири десятки і три по одному долару. Поклавши защіпку назад, узяв гаманець. В ньому було десять новеньких асигнацій по сто доларів. Я тихо свиснув. Те, що тут сталося, не дуже скидалося на грабунок. Засунувши гроші назад у гаманець, я обережно поклав його на місце. Я й не подумав взяти щось із тих грошей. Така вже в мене вдача. Не вкради. І не роби ще багато чого.
У розчиненій валізі, крім сорочок, лежали дві пари старомодних черевиків на гудзиках, смугаста краватка і кілька блакитних піжам. З усього було видно, що цей мешканець шістсот другого номера, хоч би хто він був, сподівався пробути в Нью-Йорку довше, ніж йому пощастило.
Тіло на підлозі гнітило мене, я повинен був щось учинити. Тож, узявши з ліжка ковдру, кинув її на труп, щоб закрити обличчя, передусім очі, що дивилися прямо на мене, і безмовно волаючий рот. Тепер, коли смерть стала просто тілом на підлозі, я відчув себе певніше.
Потім я пішов у коридор по картонний футляр. На ньому не було ні адреси, ні імені, нічого, що могло б указати на власника. Обгортка футляра була розірвана. Я вже збирався покласти його на стіл до інших речей небіжчика, коли помітив, що з дірки стирчить якийсь зелений папірець. Потягнувши його, збагнув, що то була стодоларова асигнація, стара і зіжмакана, зовсім не схожа на сховані в гаманці. Я зазирнув у футляр. Він був набитий грошима. На мить я завмер, потім запхнув банкноту назад і старанно розправив подерту обгортку.
З футляром під пахвою я ступив до дверей, вимкнув світло, вийшов у коридор і повернув ключ у замку шістсот другого номера. Рухи в мене були чіткі, майже автоматичні, ніби я готувався до цього моменту все життя і тепер зробив остаточний вибір.
Я спустився ліфтом у вестибюль, зайшов у маленьку комірчину за моєю кімнатою. Над сейфом там була прилаштована поличка, на якій валялися, старі рахунки, канцелярське приладдя, знайдені в номерах подерті журнали з портретами відставних політиків, голих дівчат, яких тепер уже ніхто не схотів би фотографувати, надзвичайно привабливих жінок, найманих убивць з моноклями, кінозірок та письменників у старанно вибраних позах, одне слово, безладна суміш недавніх, недовговічних і вже забутих сенсацій. Туди я й закинув футляр, почувши, як він вдарився об полицю, ховаючись у купі пошарпаної хроніки чужих успіхів і скандалів.
Потім я повернувся до своєї кімнати і викликав швидку допомогу.
Після цього сів, розгорнув сендвіч, відкрив пляшку пива. За вечерею погортав реєстраційну книгу. Шістсот другий номер, якого звуть, вірніше, звали Джон Ферріс, вселився тільки вчора пополудні. Жив він на Північній Мічіган-авеню в Чікаго, штат Іллінойс.
Я вже допивав своє пиво, коли подзвонили у двері. Біля швидкої допомоги стояли двоє чоловіків. Один із них, одягнений у блакитну уніформу, ніс складені ноші. Другий був у білому халаті з чорним чемоданчиком у руках, але я знав, що то не лікар. Справжні лікарі не працювали у швидкій допомозі Манхеттену, халат надягався на чергового санітара, який міг надати пацієнту першу допомогу і мав досить досвіду, щоб не вбити його тією допомогою. Поки я відчиняв двері, під'їхала патрульна машина, і з неї вийшов поліцейський.
— Що сталося? — запитав він. Це був кремезний чоловік з важкою щелепою і нездоровими синцями під очима.
— Якийсь старий нагорі віддав кінці,— відповів я.
— Я піду з ними, Дейве, — сказав він своєму напарнику.