— Не ми, — пояснює брат. — Вона й іще хтось. А решта... Хто ми? Додаткові фігури?
— Усе геть не так, — каже Селія.
— Тоді як? — сердиться хлопчик.
Замість відповіді чарівниця уважно дивиться йому в очі.
Прибамбас деякий час не відводить погляду, а Крихітка спостерігає за ними двома. Урешті-решт хлопчик кліпає, і на обличчі в нього з’являється здивований вираз. Малий переводить погляд на черевики.
Селія зітхає й звертається до двійнят.
— Якщо я не була з вами цілком чесною, то лише тому, що знаю цілу купу речей, яких ви не захотіли б знати. А я хочу бути певною, що ви вірите мені, коли я кажу, що намагаюся виправити все. Мені потрібно втримувати надзвичайно хитку рівновагу, орієнтуючись на безліч факторів. Найкраще, що ми можемо зараз зробити, — це змиритися з усім, що станеться, і не перейматися тим, що вже сталося чи чекає на нас попереду. Згода?
Прибамбас киває, і Крихітка невпевнено наслідує брата.
— Дякую, — каже Селія. — А зараз, будь ласка, підіть і спробуйте трохи відпочити.
Крихітка на прощання обіймає ілюзіоністку й виходить до коридору.
Прибамбас затримується на мить.
— Вибач, — каже він.
— Немає причин вибачатися, — озивається Селія.
— Усе одно вибач.
Хлопчик цілує дівчину в щоку і йде, не чекаючи на відповідь.
— Що це було? — цікавиться Крихітка, коли брат приєднується до неї в коридорі.
— Вона дозволила мені прочитати її, — пояснює хлопчик. — Її всю, нічого не приховуючи. Раніше Селія так не вчиняла. — Більше він нічого не пояснює, і діти мовчки повертаються довгим коридором.
— Як гадаєш, що ми маємо робити? — питає Крихітка, коли вони опиняються у своєму вагоні, а кошеня кольору джему скручується в неї на колінах.
— Гадаю, нам варто зачекати, — каже Прибамбас. — Гадаю, це все, що ми можемо зробити просто зараз.
Залишившись наодинці у своєму напханому книжками помешканні, Селія розриває хустинку на смужки. Вона кидає їх одну за одною до порожнього горнятка й підпалює. Повторює це знову і знову, поки тканина не припиняє обвуглюватися й залишається сліпучо-білою — навіть в обіймах вогню.
Переслідувачі
Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 1 листопада 1902
Цього прохолодного ранку вицвіле сіре пальто Бейлі здається не дуже елегантним доповненням до його нового антрацитового костюма. До того ж хлопчик не впевнений, чи пасують узагалі ці два відтінки одне до одного, але люди на вулицях і залізничному вокзалі занадто заклопотані, і його зовнішній вигляд їх не обходить.
Чимало сновид прямують до Нью-Йорка, проте декотрі змогли придбати квитки лише на потяг, що відходить пізніше, тож перед тим, як Бейлі й іншим удається сісти у свій вагон, їм доводиться кілька разів з усіма попрощатися й заплутатися в дюжинах валіз.
Поїзд рухається повільно, а Бейлі спостерігає за зміною краєвиду за вікном і мимохіть гризе нігті.
Незабаром з’являється Віктор і вмощується поруч із ним, тримаючи в руках книгу в червоній шкіряній палітурці.
— Подумав, що ти захочеш почитати щось, поки ми їдемо, — каже він і простягає Бейлі фоліант.
Хлопчик розгортає його, гортає сторінки, із подивом виявляючи, що це не книжка, а ретельно заповнений альбом. Більшість чорних сторінок зайнято газетними вирізками, але трапляються й написані від руки листи; деякі з них датовані минулим роком, а інші — минулим десятиліттям.
— Не всі вони написані англійською, — пояснює Віктор, — але принаймні більшість статей тобі вдасться прочитати.
— Дякую, — ввічливо відповідає Бейлі.
Віктор киває й повертається до крісла, в інший бік вагона.
Потяг далі пихкає, рухаючись уперед, а хлопчик уже геть забув про краєвид за вікном. Він читає слова repa Фрідріка Тіссена й не може відірватися — такими вони здаються знайомими й водночас захопливими.
— Ніколи не бачила, щоб ти так цікавився новими сновидами. — Бейлі чує, як звертається до брата Лорена. — Принаймні не так, аби ділитися своїми книжками.
— Він нагадує мені Фрідріка, — коротко відповідає Віктор.
Вони вже під’їжджають до Нью-Йорка, коли на порожнє місце навпроти хлопчика всідається Елізабет. Бейлі закладає пальцем місце, де зупинився, — посередині статті, у якій подано порівняння гри світла і тіні в одному з наметів та індонезійському ляльковому театрі, — і відкладає книгу.
— Ми живемо дивними життями, переслідуючи власні сни в різних містах, — тихо каже жінка, дивлячись у вікно. — Я ніколи не зустрічала такого юного сновиду, котрий безсумнівно відчував би таку саму пристрасть до цирку, як ті з нас, хто подорожує за ним роками. Хочу, аби це було в тебе.