Вона простягає хлопчикові червоний вовняний шарф, той, який увесь час плела, а потім розпускала. Хоча Бейлі спостерігав за її роботою, шарф виявляється несподівано довгим. Плетіння на кінцях закріплене вигадливими візерунками вузлів.
— Я не можу його взяти, — каже хлопчик. Якась частина його пишається, а інша хоче, щоб люди перестали повсякчас дарувати йому речі.
— Дурниці, — заперечує Елізабет. — Я весь час плету їх, і пряжі мені не бракує.
— Дякую, — каже Бейлі та обгортає шарф навколо шиї, не зважаючи на спеку у вагоні.
— На здоров’я, — щиро відгукується жінка. — Ми скоро маємо приїхати, а там залишиться лише дочекатися, поки сяде сонце.
Вона залишає хлопчика на самоті біля вікна. Бейлі уважно вдивляється в сіре небо й почувається водночас затишно, збуджено й знервовано, хоча сам не розуміє чому.
Щойно вони прибувають до Нью-Йорка, хлопчик одразу зачудовується, яким чужим усе тут здається. Хоча місто не надто відрізняється від Бостона, але в Бостоні все видається знайомим. Коли поїзд, що так заспокійливо заколисував його, їде геть, Бейлі раптом розуміє, як далеко від дому опинився.
Віктор і Лорена теж, здається, почуваються ні в сих ні в тих, а ось Елізабет — як риба у воді. Вона тягне їх перехрестями й заганяє до трамваїв, поки Бейлі не здається, що він перетворився на одну з його власних овець. Утім, вони витрачають не надто багато часу й досить швидко дістаються до місця призначення на околиці, де їх зустрічає ще один сновида на ім’я Авґуст, чию кімнату Бейлі займав у Бостоні. Він люб’язно пропонує всім зупинитися в його будинку, поки не знайдуть собі іншого житла.
Авґуст виявився приємним кремезним чолов’ягою, і Бейлі здається, що він дуже схожий на власний будинок — приземкувату хатину з верандою навколо фасаду, що так і світиться теплом і гостинністю. Вітаючись з Елізабет, він практично відриває її від землі в обіймах, а знайомлячись із Бейлі, так завзято потискає руку, що в малого потім болять пальці.
— Я маю гарну новину й погану, — виголошує Авґуст, допомагаючи занести багаж на веранду. — З якої почати?
— З хорошої, — вигукує Елізабет, перш ніж Бейлі встигає поміркувати, що буде краще. — Ми занадто довго подорожували, щоб на порозі зустрічати нас поганими новинами.
— Хороша новина, — виголошує Авґуст. — Я правильно передбачив місце, і Le Cirque розклав свої шатра менш ніж за милю звідси. Якщо трохи придивитися, намети можна побачити просто з ґанку. — Стоячи на сходах, він показує місце на веранді ліворуч.
Бейлі кидається до того краю веранди, і Лорена мало не наступає йому на п’яти. Між деревами вдалині справді видніють верхівки наметів — яскраві білі латки на тлі сірого неба й коричневих дерев.
— Прекрасно, — радіє Елізабет і кепкує з Бейлі й Лорени, які перехилилися через бильця. — Яка ж тоді погана новина?
— Я не впевнений, що це справді погана новина, — каже Август, наче не знає, як має все пояснити. — Напевно, ви просто трохи засмутитеся. Це стосується цирку.
Бейлі відступає від билець і повертається, радісне збудження, яке він відчував попередньої миті, кудись раптом зникає.
— Засмутимося? — перепитує Віктор.
— Що ж, погода не найкраща, як, я певен, ви вже й самі помітили, — веде далі Август, змахуючи руками в бік важких сірих хмар. — Минулої ночі була справжня буря. Звісно ж, цирк було зачинено, і це вже дивно, бо я ніколи не бачив, щоб він з’явився, аби першої ж ночі не відкритися через непогоду. Але хай там що, близько опівночі пролунав якийсь — навіть не знаю, як його назвати, — якийсь шум. Жахливий звук, що струсонув увесь будинок. Я подумав, що кудись влучила блискавка. Над цирком висіли бовдури диму, і один із сусідів присягається, що бачив яскравий, наче білий день, спалах. Зранку я навідався туди й нічого особливого не помітив, лише на воротах досі висить табличка «Зачинено».
— Як дивно, — зауважує Лорена.
Не кажучи жодного слова, Бейлі зривається з місця й драпає до дерев. Він щодуху мчить до смугастих наметів, і за спиною розвивається червоний шарф.
Давні привиди
Лондон, 31 жовтня 1902
Уже пізно, і, попри ліхтарі, що вишикувалися біля сірих кам’яних будинків, на хіднику зовсім темно; Ізобель стоїть біля затінених сходів одного з маєтків, котрий вона майже рік називала домом, а тепер їй здається, що цей рік минув ціле життя тому. Вона чекає на вулиці повернення Марко, накинувши на плечі блідо-блакитну шаль, схожу на латку яскравого денного неба посеред ночі.