Але постать біля чаші з викуваного заліза — це не Крихітка. Ця жінка занадто низька, у неї надто чорне волосся. Коли вона повертається, Бейлі бачить затиснений у вустах довгий срібний мундштук і дим, що зміями звивається довкола неї.
Йому знадобилося трохи часу, щоб упізнати дівчину-змію, котру хлопчик бачив лише один раз, коли вона зав’язувала на платформі своє тіло неможливими вузлами.
— Ти Бейлі, еге ж? — запитує вона.
— Так, — відповідає Бейлі, роздумуючи, чи кожен у цирку знає, хто він такий.
— Ти спізнився, — повідомляє йому дівчина-змія.
— Куди спізнився? — збентежено перепитує хлопчик.
— Сумніваюся, що вона змогла б протриматися довше.
— Хто? — знову не розуміє Бейлі, хоча в голові з’являється думка, що дівчина-змія має на увазі весь цирк.
— І, звісно ж, — веде далі вона, — якби ти прийшов раніше, усе могло б скластися інакше. Вибір часу — дуже делікатна річ.
— А де Крихітка? — цікавиться Бейлі.
— Міс Пенелопа зараз нездужає.
— Хіба вона не знає, що я тут? — не вгаває хлопчик.
— Можливо, вона дуже добре знає, що ти тут, але це не змінює того факту, що вона, як я вже сказала, зараз нездужає.
— А ви хто? — питає Бейлі. У плечі пульсує біль, і він уже не може пригадати, у який момент усе втратило зміст.
— Можеш називати мене Тсукіко, — каже дівчина-змія й глибоко затягується сигаретою.
Позаду неї стримить велетенський казанок з кованого заліза. Тепер він нерухомий і порожній. Земля навколо нього, зазвичай розфарбована чорно-білими спіралями, тепер просто темна, наче її проковтнула порожнеча.
— Я думав, вогнище ніколи не згасає, — зауважує Бейлі, підходячи ближче.
— Раніше так і було, — погоджується Тсукіко.
Діставшись до краєчку досі гарячої залізної чаші, Бейлі зводиться навшпиньки, щоб зазирнути всередину. Вона майже по вінця повна дощової води, і темна поверхня на вітрі вкривається брижами. Земля під ногами чорна й багниста, і, задкуючи, Бейлі випадково штовхає ногою чорний капелюх-котелок.
— Що тут сталося? — питає хлопчик.
— Важко пояснити, — озивається Тсукіко. — Це довга й заплутана історія.
— Котру ви не збираєтеся мені розповідати, чи не так?
Дівчина злегка нахиляє голову, і Бейлі бачить, як на її вустах з’являється тінь усмішки.
— Ні, не збираюся, — каже вона.
— Чудово, — бурмоче під ніс Бейлі.
— Бачу, ти теж став під знамена, — зауважує Тсукіко, показуючи сигаретою на його червоний шарф. Бейлі не певен, що потрібно відповісти, але дівчина-змія не чекає на відповідь і веде далі: — Гадаю, це можна назвати вибухом.
— Вогнище вибухнуло? Як?
— Пам’ятаєш, я казала, що це важко пояснити? Нічого не змінилося.
— А чому намети не згоріли? — питає Бейлі, навсібіч роззираючись подвір’ям, де тягнуться нескінченні смугасті ряди. Деякі шатра, що стоять найближче, забризкані багнюкою, але жодне не згоріло, лише земля довкола обвуглилася.
— Це заслуга міс Бовн, — пояснює Тсукіко. — Підозрюю, що без її запобіжних заходів ми б зазнали значно більшої шкоди.
— Хто така міс Бовн? — знову озивається хлопчик.
— Ти ставиш багато запитань, — відповідає дівчина-змія.
— А ви не відповідаєте на більшість із них, — захищається Бейлі.
Тепер уста дівчини остаточно витягуються в усмішку, яка чомусь здається хлопчикові аж занадто дружньою.
— Я лише посильний, — зізнається Тсукіко. — Я тут тільки для того, щоб замість конвою провести тебе на місце зустрічі, де ти зможеш усе обговорити. Гадаю, так сталося тому, що зараз я — єдина жива душа, котра має хоч якесь уявлення про те, що тут сталося й чому ти тут опинився. Прибережи свої запитання для когось іншого.
— І хто такий цей інший? — продовжує Бейлі.
— Побачиш, — обіцяє дівчина-змія. — Ходімо сюди.
Вона веде його вперед, оминаючи вогнище, а потім прямує до іншого боку внутрішнього двору. Деякий час вони йдуть прилеглою алеєю, де багнюка шарами чіпляється до колись блискучих черевиків Бейлі.
— Ось і прийшли, — оголошує Тсукіко, зупиняючись біля входу в намет, і Бейлі підходить ближче, щоб прочитати вивіску. Щойно погляд падає на слова, хлопчик пригадує, що це за намет.
СТРАХІТЛИВІ ТВАРЮКИ Й НЕЗВИЧАЙНІ ПОТВОРИ