Бейлі бере самотню білу свічку в одну руку й запальничку Тсукіко в другу.
Йому доводиться помучитися із запальничкою, поки вона нарешті розсипає іскри вогню.
Тоді він підпалює свічку яскравим помаранчевим вогником.
І кидає її в казанок.
Нічого не стається.
«Я обираю це, — думає Бейлі. — Я хочу цього. Я потребую цього. Будь ласка. Будь ласка, нехай воно спрацює».
Він прагне цього сильніше, ніж бажав чогось, задуваючи свічки на торті чи помітивши, як падає зірка. Хоче цього заради себе. Заради сновид у червоних шарфах. Заради годинникаря, з яким ніколи не зустрічався. Заради Селії та Марко, і Крихітки, і Прибамбаса, навіть заради Тсукіко, хоч вона й переконує, що їй байдуже.
Бейлі заплющує очі.
На мить навколо западає тиша. Навіть дощ несподівано вщухає.
Бейлі відчуває, як на плечі йому лягають чиїсь руки.
Важкість у грудях.
Щось усередині чаші з кованого металу починає іскрити.
Займаються перші вогники — яскраво-багряні.
Потім вони перетворюються на сліпучо-білі, і іскри сиплються, наче зірки.
Гаряча хвиля відштовхує Бейлі назад, накриваючи його з головою, обпікаючи повітрям легені. Хлопчик падає на землю, яка більше не обвуглена й багниста, а тверда й суха та вкрита візерунком чорно-білих спіралей.
На навколишніх наметах оживають ліхтарі й сяють, мов світлячки.
Марко стоїть під Деревом Бажань, спостерігаючи, як запалюються на гілках свічки.
За мить поруч із ним з’являється Селія.
— Спрацювало? — питає хлопець. — Прошу, скажи мені, що спрацювало.
Замість відповіді вона цілує його, цілує так само палко, як колись він поцілував її серед людної танцювальної зали.
Наче вони — єдині на землі люди.
Частина V
Віщування
Я помітив, що думаю про себе не як про письменника, а як про поводиря, що пропонує читачеві ворота, шлях манівцями, котрий веде до цирку. Я допомагаю їм знову навідатися туди, нехай тільки подумки, якщо немає можливості зробити це по-справжньому. Відтворюю цирку надрукованих на поморщеному газетному папері словах — словах, які можна читати й перечитувати, повертаючись до цирку, коли заманеться, незалежно від часу чи власного місцезнаходження. Я переношу людей до цирку, щойно їм цього захочеться.
Що ж, трохи скидається на магію, чи не так?
Передбачення долі
Уже пізно й перед наметом віщунки немає черги.
Ззовні прохолодне повітря пахне карамеллю й димом, а всередині намет повниться теплом і ароматами троянд та бджолиного воску.
Ненадовго затримавшись у передпокої, ти розсуваєш завісу з намистин.
Кольорові кульки на ній клацають, і цей звук нагадує стукіт дощу. Кімната за завісою освітлена сяйвом свічок.
Ти сідаєш за стіл у центрі. Стілець виявляється на диво зручним.
Обличчя віщунки ховається за густим чорним серпанком, але світло вихоплює із затінку її очі й усмішку.
Вона не мас кришталевої кулі. Не має колоди карт.
Лише повну жменю іскристих срібних зорь, яку дівчина кидає на вкритий оксамитом стіл, а потім читає їх, наче руни.
У найменших деталях віщунка розповідає тобі про те, чого не може знати.
Вона оповідає те, що ти вже й так знаєш, те, про що лише здогадувався, і про можливості, які тобі навіть не снилися.
У мерехтливому сяйві свічок здається, що зірки на столі рухаються. Посуваються й складаються в нові сузір’я просто в тебе на очах.