Дівчина зупиняється біля дошки для дартсу. З неї стирчить срібний ніж зі вкритим темними плямами лезом. Крихітка рушає далі, і ніж зникає, хоча Чандреш цього не помічає.
— Усе це плани реконструкції будинку, — веде далі він, поки дівчина крокує кімнатою, — але дуже невпорядковані.
— Це музей, — озивається Крихітка, подумки порівнюючи побачене з будинком, який уже з’являвся в зірках. Усе тут переплутано, але, безсумнівно, це той самий будинок. Вона знімає кілька креслень і викладає їх у правильній послідовності: поверх за поверхом. — Тут зображено не цей будинок, — пояснює вона чоловікові, що зацікавлено спостерігає за нею, — а зовсім інший. — Узявши ескізи дверей — кілька різних варіантів одного можливого входу, — дівчина розкладає їх один за одним, так, аби кожні двері вели до іншої кімнати.
Чандреш дивиться на дівчину і, коли він урешті розуміє, що вона робить, на обличчі в нього з’являється усмішка.
Приєднавшись до її заняття, він сам трохи впорядковує завалу лазурового паперу для креслень, вибудовуючи навколо копій давніх єгипетських храмів звивисті колони з книжковими полицями. Так вони й сидять удвох на підлозі, складаючи кімнати, коридори та сходи.
Чандреш уже хоче покликати Марко, але зупиняється, щойно розтуливши рота.
— Я весь час забуваю, що він пішов, — жаліється чоловік дівчині. — Просто зник одного дня й не повернувся. Навіть записки не залишив. Він завжди писав записки, тож це було несподівано.
— Гадаю, його від’їзд був незапланованим, — заспокоює Крихітка. — Я знаю, що він дуже засмутився, що не встиг упорядкувати тут усі свої справи.
— Ти знаєш, чому він поїхав? — з надією запитує Чандреш, переводячи на неї погляд.
— Аби бути разом із Селією Вовн, — каже дівчина, не в змозі стримати усмішки.
— Ага! — вигукує Чандреш. — Не помічав за ним нічого такого. Їм пощастило. Давай виголосимо тост.
— Тост?
— Твоя правда, у нас немає шампанського, — погоджується Лефевр, відсуваючи вбік купу порожніх пляшок від бренді й викладаючи на підлозі новий рядок креслень. — Замість тосту присвятимо їм кімнату. Як гадаєш, яка їм сподобається?
Крихітка роздивляється креслення й ескізи. Їй здається, що там є кілька кімнат, котрі сподобалися б обом чарівникам. Але вона обирає план круглої кімнати без вікон. Світло ллється до приміщення лише крізь вбудований у стелю акваріум із золотими рибками. Кімната здається заспокійливою та чарівною.
— Ця, — вирішує дівчина.
Чандреш бере олівець і пише на берегах «Присвячується М. Алісдеру і С. Бовн».
— Я можу допомогти вам знайти помічника, — пропонує Крихітка. — Можу ненадовго затриматися в Лондоні.
— Дякую, дорогенька, я високо це ціную.
Величезний наплічник, котрий дівчина поставила на підлогу, раптом із приглушеним гупанням завалюється набік.
— Що там таке? — непокоїться чоловік, з тривогою розглядаючи його.
— Я принесла вам подарунок, — радісно повідомляє дівчина.
Вона тягнеться до наплічника, обережно розкриває його й дістає звідти маленьке чорне кошенятко з білими плямками на лапках і хвостику. Воно має такий вигляд, наче забризкалося сметаною.
— Її звуть Ара, — знайомить Чандреша Крихітка. — Вона приходить, якщо її покликати, і знає кілька команд, але над усе полюбляє увагу й сидіти на підвіконні. Я подумала, що вам сподобається її компанія.
Дівчина обережно кладе кошеня на підлогу й підтримує його рукою. Тваринка тихенько нявчить, зводиться на задні лапки, щоб облизати пальці Крихітки, а потім помічає Чандреша.
— Привіт, Аро! — вітається він.
— Я не повертатиму вам пам’ять, — каже Крихітка, спостерігаючи, як кошеня намагається вмоститися в Чандреша на колінах. — Не знаю, чи вдалося б, навіть якби я спробувала, хоча Бамбас, напевно, зміг би впоратися. Але зараз, мені здається, вам не потрібен такий тягар. Гадаю, дивитися вперед краще, ніж озиратися назад.
— Про що це ти торочиш? — неуважно цікавиться Чандреш, підіймаючи кошеня та погладжуючи його за вухами. Ара у відповідь задоволено муркотить.
— Пусте, — озивається Крихітка. — Дякую, Чандреше.
Вона нахиляється й цілує чоловіка в щоку.
Щойно губи дівчини торкаються його шкіри, Лефевр раптом почувається так добре, як не почувався вже кілька років, наче з очей спала полуда. Його розум знову ясний, ескізи музею стають на свої місця, а ідеї майбутніх проектів, за які він готовий узятися, вишиковуються рядами.
Чандреш і Крихітка проводять ще кілька годин, розкладаючи креслення й додаючи інші, створюючи новий простір, який можна наповнити старожитностями, мистецтвом і мріями про майбутнє.