Поки вони працюють, чорно-біле кошеня лапкою бавиться з рулонами скрученого паперу.
Історії
Париж, січень 1903
— Історії змінилися, мій любий хлопчику, — з ледь чутним сумом у голосі каже чоловік у сірому костюмі. — Тепер уже не протистоять добро і зло, не залишилося більше чудовиськ, яких потрібно вбити, і дівчат, що чекають на порятунок. Мій досвід підказує, що більшість дівиць і самі можуть за себе постояти, принаймні ті, що справді чогось варті. Більше немає простих історій із пошуками пригод, потворами й щасливими кінцями. Пошукам бракує чіткої мети й прямого шляху. Потвори тепер мають інакший вигляд, такий, що й не одразу збагнеш. А кінця взагалі немає — ані хорошого, ані бодай якогось. Життя біжить далі, історії переплітаються. Твоя історія — частина історії твоєї сестри, котра, у свою чергу, — частина багатьох інших історій. І ніхто не скаже, куди вони нас приведуть. Добро і зло насправді набагато складніші поняття, ніж у казках про принцес і драконів чи вовка й маленьку дівчинку в червоній шапочці. І хіба дракон не герой своєї власної казки? Хіба вовк не поводиться так, як зазвичай поводяться вовки? Хоча це, мабуть, єдиний вовк, котрий дійшов до того, аби переодягатися бабцею, щоб трохи погратися зі своєю здобиччю.
Прибамбас сьорбає вино з келиха, роздумуючи над цими словами, а потім озивається.
— Та хіба це не свідчить про те, що простих казок ніколи не було? — питає він.
Чоловік у сірому костюмі знизує плечима й бере зі столу пляшку, щоб долити собі вина.
— Складно сказати. Серцевина історії, її ідея — дуже проста. Та часи змінюються, розставляють крапки над «і», перетворюють казки на щось значніше. Ціле стає більшим за суму своїх складових. Але для цього потрібен довгий час. Найправдивіші казки потребують чималого часу й близького знайомства зі слухачем, перш ніж стати тим, чим вони є.
Офіціант зупиняється біля столика й перекидається з Прибамбасом кількома словами, не звертаючи уваги на чоловіка в сірому костюмі.
— Скільки мов ти знаєш? — цікавиться чоловік, коли офіціант зникає.
— Я ніколи не намагався полічити, — каже Прибамбас. — Щойно почую достатньо, щоб зрозуміти основи, одразу можу розмовляти.
— Вражає.
— Я від природи мав деякі здібності, а Селія навчила мене, як знаходити конструкції та складати звуки в повноцінні речення.
— Сподіваюся, з неї вийшов кращий учитель, ніж із її батька.
— Наскільки мені відомо, вони зовсім різні люди. Передусім вона ніколи не змушувала Крихітку чи мене грати в небезпечні ігри.
— А чи відомо тобі, у чому була суть змагання, на котре ти натякаєш? — питає чоловік у сірому костюмі.
— А вам? — запитанням на запитання відповідає хлопець. — Мені здавалося, що там усе було неоднозначним.
— На світі небагато однозначних речей. Дуже давно — гадаю, ти навіть міг би сказати «давним-давно», якби захотів, аби історія здавалася казковішою, аніж вона є, — один із моїх учнів і я посперечалися про порядок у світі, про постійність, довготривалість і час. Він уважав, що мої погляди застаріли, і розробив власну теорію, яка здавалася йому досконалою. Я дотримуюся думки, що жодна теорія нічого не варта, якщо її не можна вивчити, тож він узявся викладати. Спочатку ми почали влаштовувати змагання серед наших учнів замість іспитів, але з часом вони ставали щоразу складнішими. Якщо бути чесним, вони завжди були змаганнями проти хаосу, перевіркою самовладання й мали на меті визначити, чиї методи працюють краще. Одна річ — вивести двох суперників на ринг і почекати, хто з них першим опиниться на землі, але геть інша — коли крім них на рингу опиняється ще хтось. Коли кожен крок має свої наслідки. Останнє змагання виявилося особливо цікавим. Мушу визнати, що міс Бовн знайшла хитромудре рішення, але мені шкода, що я втратив учня. — Чоловік сьорбає вино. — Він був, напевно, найкращим з усіх.
— Ви гадаєте, він помер? — питає Прибамбас.
Чоловік ставить келих на столик.
— А ти гадаєш, що ні? — перепитує він після довгої паузи.
— Я знаю, що ні. Так само точно, як знаю, що батько Селії, який, до речі, теж не зовсім мертвий, стоїть за тим вікном, — Прибамбас підіймає келих і показує ним на темне вікно біля дверей.
Віддзеркалення у склі може бути сивочолим чоловіком у ладно скроєному пальті або злитим відображенням відвідувачів і офіціантів та вигнутого відбитого світла вуличних ліхтарів. На мить воно вкривається ледь помітними брижами, а потім зовсім зникає.