— Марко й Селія не померли, — повідомляє хлопець. — Але й не перебувають у такому стані, як він, — додає, киваючи на вікно. — Вони в цирку. Вони і є цирк. У Лабіринті можна почути відлуння його кроків, а серед хмарок відчути аромат її парфумів. Це чудово.
— Гадаєш, бути ув’язненим — чудово?
— Залежить від точки зору, — каже Прибамбас. — Вони знайшли одне одного й опинилися в надзвичайному місці, котре буде рости й змінюватися навколо них. У якомусь сенсі вони мають цілий світ, народжений лише фантазією чарівника. Марко навчав мене, як створювати ілюзії, але мені поки не вдається. Тому — так, я гадаю, що це чудово. До речі, знаєте, він вважає вас своїм батьком?
— Він сам тобі це сказав? — дивується чоловік у сірому костюмі.
— Мені не потрібні слова, — пояснює хлопець. — Марко дозволив мені прочитати його душу. Я бачу минуле людей, часом навіть дуже детально, якщо мій візаві по-справжньому мені довіряє. Він вірить мені, тому що Селія повірила. Думаю, він більше не звинувачує вас. Адже Марко знайшов Селію саме завдяки вам.
— Я обрав його, як щось протилежне Селії, що водночас доповнюватиме її. Можливо, навіть занадто добре обрав. — Чоловік у сірому костюмі нахиляється до столу, наче хоче потайки прошепотіти кілька слів, але тон його голосу залишається незмінним. — Ти розумієш, що це виявилося помилкою. Склалася занадто вдала пара. Вони занадто заволоділи думками одне одного, щоб і далі змагатися. А тепер вони вже ніколи не розлучаться. Шкода.
— Закладаюся, ви не романтик, — зауважує Прибамбас і доливає собі вина.
— Був колись, у юності. А це було дуже, дуже давно.
— Можу уявити, — погоджується хлопець і повертає пляшку з вином на стіл. Минуле чоловіка в сірому костюмі тягнеться дуже далеко. Довше, ніж минуле інших людей, з котрими зустрічався Прибамбас. Він може прочитати лише його частину, бо решта вже зносилася й поблякла. Найчіткішим залишається фрагмент, пов’язаний із цирком, за нього найлегше вхопитися.
— Я здаюся таким старим?
— Ви не маєте тіні.
Чоловік у сірому костюмі складає вуста в якусь подобу посмішки — це єдина зміна його обличчя за цілий вечір.
— Ти досить уважний, — хвалить він хлопчину. — На сотню, а то й тисячу людей рідко випадає хтось, хто помічає. Так, мій вік дуже поважний. І за життя я бачив чимало всього. Дещо таке, що хотів би забути. Зрештою за все доводиться платити. За кожну дрібницю, так чи інакше. І я зникну з часом, як усе інше. У цього правила немає винятків.
— Ви збираєтеся зникнути так само, як він? — цікавиться Прибамбас, киваючи на вікно.
— Щиро сподіваюся, що ні. Я готовий змиритися з невідворотним, навіть якщо існують методи його відкласти. Він прагнув безсмертя, а це найгірша річ, якої можна шукати. Насправді ти нічого не знаходиш, а намагаєшся уникнути неминучого. Гектор зненавидить свій стан, якщо досі не зненавидів. Сподіваюся, що моєму учню й твоєму вчителеві пощастило більше.
— Ви маєте на увазі... гадаєте, вони можуть померти? — не вірить своїм вухам Прибамбас.
— Я маю на увазі надію, що вони зможуть знайти рай або темряву й не боятися цього. — Чоловік на мить змовкає, а потім додає: — Сподіваюся також, що те саме станеться з тобою й усіма твоїми співвітчизниками.
— Дякую, — відповідає Прибамбас, хоча не певен, що поділяє цю думку.
— Коли ви народилися, я надіслав у подарунок колиску, щоб привітати тебе й твою сестру в цьому світі. Найменше, що я можу зробити, — це побажати вам легкого відходу звідси, оскільки я навряд чи буду тут і зможу провести вас в останню путь. Чесно кажучи, я сподіваюся, що мене тут не буде.
— Хіба магія не вартує того, аби заради неї жити? — дивується хлопець.
— Магія, — зі сміхом повторює чоловік у сірому костюмі. — Це не магія. Це — саме життя, от лише мало хто зупиняється й помічає це. Озирнись, — каже він, змахуючи рукою в напрямку сусідніх столиків, — жоден із них навіть не здогадується про речі, які можливі на цьому світі. А найгірше те, що, якщо ти намагатимешся просвітити їх, жоден тебе не слухатиме. Вони хочуть вірити, що магія — це лише хитромудра омана, бо якщо вона виявиться справжньою, вони не зможуть спати вночі й боятимуться власної тіні.
— Але декого можна просвітити, — заперечує Прибамбас.
— Не сперечатимусь, цього можна навчити. Але легше працювати з допитливим розумом, молодшим, ніж у них. Звісно ж, є свої хитрощі. Не дурниці на кшталт кроликів у циліндрі, а можливості зробити всесвіт податливішим. На жаль, нині дуже мало людей витрачають час, аби вивчити ці можливості, і ще менше мають природні здібності. Ви з сестрою маєте — такий собі непередбачуваний результат відкриття вашого цирку. Як ти використовуєш свій талант? Якій меті він служить?