Із квиткових кас є лише один вихід — крізь важку смугасту завісу. Один за одним люди проходять крізь неї та зникають із поля зору.
Коли нарешті настає твоя черга, ти відсуваєш тканину та ступаєш уперед. Завіса знову повертається на місце, і тебе поглинає темрява.
Твоїм очам знадобилося кілька секунд, аби призвичаїтися, і раптом ти помічаєш, як на чорних стінах навпроти з’являються схожі на зірки крихітні цяточки світла.
І хоча ще кілька миттєвостей тому ти був так близько до своїх побратимів-глядачів, що міг навіть торкнутися когось із них, тепер залишився сам-один і навпомацки рухаєшся схожим на лабіринт тунелем.
Тунель закручується й повертає, тут немає освітлення, крім дрібних вогників. Годі й здогадатися, як задалеко ти зайшов і взагалі в якому напрямку рухаєшся.
Нарешті ти дістаєшся до іншої завіси. М’яка, наче оксамитова, тканина легко розсувається під пальцями, варто тобі лише доторкнутися.
З іншого боку завіси сяє сліпуче світло.
«Правда чи забаганка»[4]
Конкорд, Массачусетс, вересень 1897
Їх п’ятеро, і вони сидять під пекучим полуденним сонцем на дубових гілках. На найвищій гілці — його сестра Керолайн, бо вона завжди видряпується вище за інших. Її найкраща подружка Міллі сидить, мов на жердинці, трохи нижче. Брати Маккензі, котрі кидаються жолудями у вивірок, розташувалися ще нижче, але все одно досить високо. А він сам завжди сидить на нижніх гілках. Не тому, що боїться висоти, а через свій статус у цій компанії, якщо його взагалі можна вважати її частиною. Бути молодшим братом Керолайн — це водночас і благословення, і прокляття. Бейлі часом дозволяють приєднатися до інших, але він усе одно мусить знати своє місце.
— Правда чи забаганка? — кричить із горішніх гілок Керолайн. Ніхто їй не відповідає, тож дівчинка кидає жолудь і потрапляє братові просто в маківку. — Правда. Чи. Забаганка. Бейлі? — перепитує вона.
Бейлі потирає голову крізь капелюха. Мабуть, це жолудь допоміг йому вибрати. «Правда» — це сумирна відповідь, усе одно що віддатися на поталу жорстокій, як і жбурляння жолудями, версії гри, вигаданій Керолайн. «Забаганка» анітрохи не краще. Але все ж ліпше потурати сестрі, аніж поводитися як боягуз.
Схоже, він правильно вибрав і навіть трішки пишається собою, коли Керолайн мовчить якусь мить, перш ніж відповісти. Вона сидить на гілках на п’ятнадцять футів[5] вище за нього, звісивши ноги й вигадуючи забаганку, оглядає навколишнє поле. Брати Маккензі й надалі знущаються з білок. Потім Керолайн посміхається, прокашлюється й виголошує:
— Забаганка для Бейлі, — починає вона, примушуючи до цього саме брата, а не когось іншого, зв’язуючи його обіцянкою. Відтак хлопчик почувається неспокійно ще до того, як сестра озвучує, у чому ж її забаганка. Вона робить драматичну паузу й декламує: — Забаганка для Бейлі — залізти до Нічного Цирку.
Міллі від несподіванки задихається. Брати Маккензі забувають жбурнути жолуді й зводять погляди на неї — ніхто вже й не пам’ятає про білок. Широка посмішка розквітає на обличчі в Керолайн, коли вона дивиться вниз, на Бейлі.
— І принеси нам щось звідти як доказ, — додає вона, неспроможна стримати нотки тріумфу в голосі.
Цю забаганку неможливо виконати, і кожен із них це знає.
Бейлі оглядає поле, на якому, наче гори посеред долини, стримлять циркові шатра. У денні години там геть тихо, ніхто не сміється, не грає музика та не юрмляться люди. Просто купка смугастих наметів, що в променях пообіднього сонця видаються не чорно-білими, а жовтувато-сірими. Усе це має дивний вигляд, можливо, трохи загадковий, але не надзвичайний. Принаймні не опівдні. «І не так уже це й страшно», — думає Бейлі.
— Я зроблю це, — каже він. Зістрибує зі своєї низької гілляки й рушає навпростець через поле, не чекаючи на відповідь інших і не бажаючи, щоб Керолайн змінила свою забаганку. Він точно знає, що вона сподівалася почути від нього «ні». Повз його вухо свистить жолудь, але більше нічого не відбувається.
Бейлі й сам не може пояснити чому, але крокує до цирку досить рішуче.
Усе видається таким самим, як тоді, коли він уперше побачив цирк. Йому ще не було й шести років.
Тоді цирк з’явився на цьому ж місці і, здається, ніколи не полишав його. Наче усі ці п’ять років, коли поле стояло голе, він просто був невидимий.
4
«Правда чи забаганка» (англ.