Він знову обійшов лабораторію і переконався, що тут збереглося чимало предметів, які могли б стати у пригоді. На жаль, майже нічого не зміг би забрати з собою. Він і так ходив обвішаний, немов мандрівний крамар. Поміркувавши, прихопив тутешні монети. Прикраси земної роботи висипав у банки з-під кави і сховав під фундаментом.
Вийшов із халупи і подумав, що він тут не залишиться за будь-яких обставин. Це місце не годилося для опорного пункту. Воно не годилося ні для чого. Треба було йти далі. Куди — він не мав жодного уявлення. Вирішив вважати інших учених живими, допоки не знайде їхніх тіл. У такому випадку вони повинні були звідси піти. Куди? Спершу, напевно, просто вперед.
У дерева, що росло посеред двору, був дивний стовбур з бочкоподібним здуттям посередині, яке нагадувало груди чоловіка. Він придивився уважніше й помітив, що гілки нагадують виразну лінію рук: вгадувалися плечі, біцепси, навіть вени на передпліччях. Що довше він дивився, то більше бачив подробиць. Ребра, соски, ключиці, кадик, і, нарешті, обличчя.
— Ще одна статуя, — промовив уголос. — Справжня художня галерея.
І тоді на дерев’яному обличчі відкрилися очі.
Драккайнен здригнувся й відскочив, встигнувши до половини витягти меча. Очі дивилися на нього з якимось божевільним стражданням. Нормальні очі, людські, з білками. У місцевих райдужка була майже на все очне яблуко, як у коней.
Обличчя було знайомим. Дюваль. Хоакін Дюваль. Керівник експедиції.
— Що з тобою стало? — запитав він і зрозумів, що несвідомо говорить мовою Узбережжя. Повторив питання англійською.
Очі раптово ворухнулися.
— Не можеш говорити?! Кліпни два рази, якщо «так», і раз, якщо «ні».
Два мигання. Дуже швидко.
— Це зробили місцеві?
Три мигання. Що це означає?
— Решта вижила?
Три мигання.
— Це означає, що ти не знаєш?
Хвилина роздумів. Два мигання.
У голові Подорожнього пронеслися сотні питань, але мало на які з них можна було відповісти «так» або «ні».
Щось тихо застукало.
Одна гілка праворуч злегка ворухнулася, б’ючись об сусідню. Стук-стук… стук… стук-стук… Пауза. Стук… стук… Пауза.
Азбука Морзе? Спробував зрозуміти, що передає Хоакін, але розгубився.
Крапка, тире, крапка, крапка, тире, тире, крапка.
L-M-E?
Він почав знову.
Тире, крапка, тире. Крапка, крапка.
Нарешті він зрозумів. KILL ME. Убий мене.
— Я маю тебе вбити?
Той перестав стукати. Кліпнув двічі, заплющив очі.
— Дюваль! Я не хочу тебе вбивати! Це рятувальна експедиція! Я викличу корабель! Але я повинен знати! Куди пішли інші? Що тут сталося?! Хто зробив це з тобою? Як я можу допомогти?!
— KILL ME KILLME KILMEKILME KILME KILL…
Нічого не виходило.
Драккайнен просив, благав, переконував і пояснював. Безрезультатно. Той не відповідав на жодне питання, тільки повторював по колу своє.
Він обмацав дерево з усіх боків, але не знайшов нічого, крім стовбура. Звичайного, гладенького, сухого стовбура, майже без кори. Стовбур, гілки, ланцетоподібне листя, як у оливи. Дерево, що полонило в собі Дюваля, нагадувало статую Галлерінґа в халупі.
Але Дюваль був живий. Мав тільки очі й можливість рухати однією гілкою. Чи ріс він разом із цим деревом?
Не дивно, що він збожеволів.
Сповнений жаху і співчуття, Вуко, можливо, й справді зміг би його вбити, але гадки не мав як це зробити. Як швидко і гуманно вбити дерево? Адже це не так просто.
Відійшов, намагаючись не слухати безперервний стукіт гілки:
— KILMEKILMEKILMEKILME…
Підійшов до половини тварюки, що лежала на землі, та вирішив уважніше її оглянути. Для початку тицьнув її мечем. Бліді круглі очі раптово розплющилися, лапа встромила пазурі в землю, а голова різко підскочила, немов ракета, на висоту його обличчя. Прискорення впало, наче запона; спиною і шиєю він раптово відчув опір повітря, відскакуючи, розвертаючись і влучним копняком відправляючи голову потвори вгору. Та, прискорюючись, змінила траєкторію польоту і впала на землю з огидним порожнім відлунням.
Важко дихаючи, Драккайнен із жахом за нею спостерігав, аж тут побачив, що лапа потвори витягнулася вперед, а кігті всадилися в дошки. Далі напружилися м’язи, підтягуючи плече й голову, і рука знову витягнулася вперед, як у поганому фільмі жахів. Повзла. До нього.
— Piczku materi! — рявкнув Драккайнен. — Здихай, стерво!
Ухопив меч обіруч і щосили пробив потворі череп. Потім підняв на диво важкі рештки на вістрі, розмахнувся і закинув голову просто в стіну частоколу. Аж загуло.