— Нам не можна цього слухати… — пробурмотів Брус, дивлячись в землю.
— Ох почуй востаннє в житті, що каже тобі вільна людина! — вигукнув Лемеш. — Послухай те, чого ти більше не почуєш і що зветься правдою! Я — амітрай, як і ти. Але відтепер я не хочу про це пам’ятати. Відтепер я буду тільки Лемешем, сином Корабельника з клану Гусей. Я і вся моя сім’я. Ми сидітимемо тут. Не вдягнемо кланового лахміття, не дозволимо себе розділяти чи годувати жерців, немов домашня худоба. Може, вони про нас забудуть у цій пустці. А якщо ні, ми будемо битися. Зробимо те, що зробили б на нашому місці кірененці. Знаєш чому, ситаре Тендзин? Тому що ми — останні кірененці. Запам’ятай нас. Запам’ятай, як виглядає цей будинок. Запам’ятай, що ти їв і як приймають мандрівника, коли він самотній, голодний і втомлений. Усе це називається цивілізація. Запам’ятай, мій бідний темний друже, і тоді світ не помре остаточно.
Я довго лежав, вдивляючись у стелю. Може, тому, що відвикнув спати вночі, а може, через м’яку постіль і світлі стіни. А може тому, що я не міг забути слова амітрая, який прикидався кірененцем. А я був кірененцем і удавав амітрая. Ми обидва були досконалі у своїх ролях. І я віддав би все, щоб помінятися з ним місцями.
Вранці ми з’їли сніданок, так наче нічого не сталося. Отримали відвар, гарячі коржики і пасту з сиру. Лемеш дав нам у дорогу припаси, дбайливо загорнуті в хусточки.
— Ви не принесли мені добрих звісток, — сказав він. — Але те, що ви розказали, було важливим. Тепер ми будемо готові.
— Із гнівом богині нічого не вдієш, — сказав йому Брус. — Не можна його стримати, як не можна стримати бурі.
— Це ніяка не богиня, друже, — сказав Лемеш. — Це всього лише один із духів-стихій. Надаку. Одна з дивних істот, які мешкають у світі разом із нами. Нічого не створює і нічого не дає. Запам’ятай, мій друже, якщо коли-небудь ти побачиш справжнього Бога, відразу його впізнаєш. Це той, хто дає життя, створює світ, і до якого всі ми прагнемо. Він значно величніший за твою богиню, він величніший за весь світ. Його велич не залежить від таких дурниць, як те, що ти з’їв, як одягнувся, з ким одружився чи спав. І він не вимагає ніяких кривавих жертв, йому не потрібні блазні в червоних плащах і масках, щоб його зрозуміли.
— Дякуємо тобі за гостинність, — тихо сказав Брус. — Прошу тебе, забери своїх і їдь звідси. Якнайдалі. Я чув, що кірененці теж могли тікати, ховатися і битися нишком, коли вороги виявлялися занадто сильними.
— Ні, ситаре Тендзин, — відповів Лемеш. — Цього нам не дозволить честь. Повір мені, я краще знаю, що зробили б справжні кірененці. Залишилися б у своїй родовій садибі і жили б спокійно, розумно і цивілізовано. А коли б на них напали — то билися б до останнього. Я знаю, бо я сам — кірененець.
Ми довго йшли трактом мовчки, вперше за багато часу при світлі дня. Не знали, що сказати.
Близько полудня ми дійшли до широкої дороги, але я не зміг би сказати, чи це той самий шлях, яким ми йшли через ліс, чи інший. Гадаю, що інший, тому що той був майже порожній, а тут уже двічі нам доводилося ховатися, почувши цокання копит. Вперше це було п’ятеро вершників, а за другим разом — двоє.
— Напевно, це військо, — сказав Брус. — Якщо вони вже встигли повернути Кодекс Землі, то нікому, крім війська і жерців, не можна буде вільно подорожувати — тільки пішки і лише з дозволом.
— Чому ми не перечекали день?
— Ми наближаємося до річки. Там є невелике місто і міст. Я певен, що він перекритий і там стоїть патруль, тож нам потрібно знайти спосіб перейти його, а це можливо тільки вдень. Це не дуже важливий міст, тому я сподіваюся щось вигадати. Пам’ятай, у місті завжди простіше сховатися. На пустках мало людей, але саме тому кожен подорожній відразу привертає увагу.