— Я вже п’ять разів тебе вбиваю! — кричав він, розлючений до нестями. — Припини ЖИТИ! Що це взагалі за маячня! Що за придуркуватий світ! Зараз ще Баба-Яга на мітлі прилетить! І казанок прискаче вклонитися мені!
Істота ніби його послухалася: тихо засичала й завмерла.
— Ну! — вигукнув Драккайнен. — І не сіпайся мені тут!
Це місце його дістало, він був розлючений, втомлений і голодний. Лаючись собі під носа, перетнув великими кроками подвір’я й увійшов до хати. За мить повернувся зі старою пошарпаною ковдрою. Кинув її на землю, копняком закинув туди відрубану лапу та загорнув її в товстий пакунок. Усередині щось почало ворушитися, тож Ніт’їсефні, брудно лаючись фінською, кілька разів лупнув згортком об землю.
Потім зібрав на подвір’ї рештки тіл членів експедиції та заніс усередину будинку. Усе, що знайшов, поклав на столі навпроти статуї Галлерінґа. Якусь мить він стояв, похиливши голову й беззвучно рухаючи губами. Ще раз обшукав будинок і нарешті вийшов із невеликою пластиковою каністрою, обливаючи пальним стіни й залишки даху. Потім сів на безпечній відстані й дістав із торби на поясі кресало.
«Ви повинні з’ясувати, що сталося, — казав Льодовик. — А якщо буде потрібно, прибрати весь безлад».
Дюваль увесь час монотонно стукав гіллякою.
Драккайнен піднявся, копнув колодязь і пішов по сокиру.
Коли він спускався з пагорба, полум’я піднімалося над частоколом і стріляло іскрами в нічне небо.
Мене розбудив дощ. Огидний, свинцевий ранок серед туману й мерзенної мряки. У мене все болить. І не знаю, через учорашню бійку чи після ночі, проведеної на товстій, розгалуженій гілці. Холодно.
Розв’язую мотузку, що тримає мене, і, загорнувшись у вовняний плащ, спускаюся на землю.
Чого я тільки не наслухався про ці плащі! Що натуральна вовна гріє, навіть коли мокра. Що від дощу волокна стискаються, і плащ стає водонепроникним.
Може, й так.
Але до цього моменту він уже промокає наскрізь. Як і людина, яка в нього вбрана.
У мене болить гомілкостоп, усі м’язи, подряпини на передпліччі й обпечена спина. Я намок, змерз і до біса зголоднів.
Він озивається саме тоді, коли я стою посеред папороті, випускаючи назовні вміст сечового міхура.
Сидить на краю лісу в дерев’яному одноосьовому візку, запряженому присадкуватою тваринкою, яка віддалено нагадує віслюка чи окапі.
— Гарна була бійка, — каже він. — Може, навіть варта пісні.
— Яка бійка? — питаю.
Він худий, у плащі з каптуром, тримає в руці кусень солонини, від якого кривим ножем відрізає невеликі шматочки.
Я спокійно зав’язую штани. Впораюся в разі чого. Впораюся перш, ніж він зіскочить з козел або потягнеться за чимось гострим.
Ігнорую його. У такому місці підкрадатися до сплячої людини — щонайменш, некультурно, якщо не сказати небезпечно. Щойно він мене образив.
Принаймні наскільки я знаю.
Я й гадки не маю, як він роздивився мене в густому листі серед гілок. Тому й злюся, але тільки на себе.
Збираю підходящі гілки для багаття. Тут є кілька рослин, сухе гілля яких розгориться, навіть якщо воно вологе. Чоловік продовжує жувати, з цікавістю поглядаючи на мене незвичними, сповненими темряви очима. Мабуть, він старий. Важко оцінити. Тут і сорокарічний — уже застарий. Худе обличчя вкрите зморшками й видається втомленим.
Кресало вистрілює снопами іскор. Я роздмухую жарини на шматочку кори, на купці порохняви та гілок, поки не з’являється вогник.
Гріючи долоні біля вогню, що потріскує, жеручи сухе гілля, думаю про каву. Еспресо з пінкою в маленькій філіжанці. А той на возі досі сидить і їсть з ножа шматочки сала.
— Сідай до вогню, — кажу я.
— Я міг би тебе вбити, — відповідає він із набитим ротом.
— Але не вбив.
— Це спритно — спати отак на дереві.
— Схоже, недостатньо спритно. Так і будеш кричати з воза?
— Надаю перевагу спогляданню на світ із козел. Вище. Видніше.
Я витягаю зі сховку свої речі. Торби, сідельні сумки і врешті сідло, на якому вмощуюсь біля вогню. Хоч для чогось згодилося. Знаходжу тверді смужки солоного сушеного м’яса, загорнуті в пергамент. Приготую їх в окропі. Як немає кави, то принаймні вип’ю щось схоже на бульйон. Хоч щось гаряче для шлунка.
— Хто там мешкав? — показую рукою в бік пагорба, на якому чорніють спалені залишки станції. Частокіл частково вцілів, але звідти досі піднімається стовп чорного диму.
Він стенає плечима.
— Ніхто. Усі знають, що це прокляте місце. Урочище. Таких багато. Тільки дурень заходить у такі місця.