За якийсь час вони знову його наздогнали. Він стояв і дивився на землю.
— Тут їх зустріли.
— Хто?
— Кілька чоловіків. П’ятеро чи шестеро. І вісім дивних створінь. Напевно, це ті самі краби, про яких усі говорять. Сліди незвичні, схожі на людські, але вузькі й довгі. І ці вістря… все навколо порубано. Листя, стебла. Так наче ними безглуздо розмахували. Вузькі, довгі леза. Дуже гострі. Але крові немає. Нікому тут нічого не зробили. Це не був бій.
Він випростався.
— У чоловіків були коні. Важкі і дивно підковані. Туди пролягає дорога на Скельний перевал?
— Ні.
— А куди в країну Зміїв?
— Може, через Ведмежі пагорби. Там невисоко, кіньми зможемо пройти.
— Тоді покажи мені дорогу.
Їхали без перепочинку до самих сутінків. По дорозі Драккайнен раптом зіскочив з коня і присів у траві. Потім встав і подав Ґрунальді маленьку шкіряну шапочку:
— Тримай. Хтось із них загубив. Тепер ви бачите, що ми йдемо правильно?
Потім вони знову злізли з коней і пішли далі, незважаючи на темряву. Драккайнен вів уперед упевнено, немов рівною дорогою. Коні спотикалися, люди перечіплялися через гілки.
— Треба зробити зупинку, — сказав хтось.
— Немає часу! — гаркнув Ґрунальді. — Ульф якось іде, значить, і ми можемо!
Ішли в цілковитій темряві вгору, спотикаючись об скелі. Спалле трохи підвернув ногу, а другий воїн на ім’я Гйяфі Залізний Ранок виблював через утому.
Урешті-решт зупинилися на відпочинок. За три години перед світанком, на кам’янистому схилі трохи вище лінії лісу. Драккайнен заборонив розпалювати вогонь.
— Занадто погано бачу, — сказав він. — Ми могли втратити слід. Потрібно чекати до ранку, бо якщо йдемо не в той бік, доведеться повертатися.
Вони впали один біля одного на мокру траву, важко дихаючи. Ніхто не мав сил сказати ані слова. Фляжка з водою помандрувала з рук у руки.
Потім Гйяфі і Спалле заснули. Драккайнен сидів, загорнувшись у плащ, і прислухався, а Ґрунальді сидів поруч і нервово хрустів пальцями. Було видно, що найохочіше він вирушив би далі. Шкіряну шапочку, знайдену по дорозі, він увесь час тримав у руках.
— Ти правда бачиш слід? — запитав нарешті. — У цій темряві?
— У темряві вже ні. Тому ми й зупинилися. Другий місяць сховався. Взагалі-то щось бачу, але по сліду йти не можу.
— У тебе очі світяться в темряві, як у вовка, — понуро зауважив Ґрунальді. І за мить: — А що робитимемо, коли дійдемо? Вчотирьох?
— Точно не станемо кидатися на них із криками. Подивимося. Влаштуємо засідку, повибиваємо їх по одному, може, влаштуємо саботаж. Найважливіше — це відбити дітей.
— Що таке «саботарх»?
— Побачиш.
Рушили в дорогу, ледь посіріло небо.
Угору, вгору і вгору. Між камінням, чіпляючись за скелі і тягнучи за собою коней, які дедалі сильніше впиралися. Тут не було жодної стежки, тільки кам’янисті осипи. Над ними височіли сірі стіни, наполовину досі занурені в пітьму.
Драккайнен раптово зупинився, підняв руку:
— Стояти! Тихо, чуєте?
Вони не чули нічого.
— Те виття, що ми чули на Драґоріні. Не чуєте?
— Здається, я щось чую, — невпевнено сказав Гйяфі.
— А я нічого.
— Далі. Немає часу.
За кілька годин вони минули перевал і почали спускатися, поки дорогу їм не перегородив струмок. Тут не було ані стежки, ані дороги. Нічого. Тільки струмок, скелі і хащі карликових дерев. Вони з надією спостерігали, як Вуко повзає серед скель, поки нарешті не вказав напрямку.
— Угору. Вершники їхали струмком, інші йшли поруч, по скелях.
Побігли вздовж струмка. Потім — на інший берег і долиною вниз. По слизьким, вологим скелям, ледь помітною стежкою. Кінь Гйяфі запанікував. Хропів, танцював і дико верещав. Моряк деякий час намагався з ним упоратись, усвідомлюючи, що всі стоять і дивляться на нього з осудом, врешті накинув плащ на голову тварини і повів її в кінці.
— Не видавай нашого розташування! — гаркнув Драккайнен.
Вони мовчки подивилися на нього.
На дні долини Подорожній раптово зупинився і безпорадно роззирнувся.
Вони спокійно зупинилися, чекаючи, поки він знайде слід. Завжди знаходив. Сиділи тихо і намагалися не заважати. Ґрунальді підняв фляжку, спершу попив, а потім плеснув в обличчя трохи води. Спалле сидів біля ніг коня, звісивши голову. Зняв шолом, приторочив його до свого пояса і розтирав утомлене обличчя.
Чекали.
Драккайнен оглянув гілки, потім відступив на узбіччя, відщебнув меча і взявся перевіряти сліди.
Вони чекали, поки він натрапить на слід. Упевнені, що буде так, як щоразу.