Відповз задом і спустився з іншого боку, між валунами.
— Зробимо так, — сказав він. — Я зараз туди піду. Сам. Подивлюся, що воно таке, і перевірю, чи є там ваші діти. Подивлюся, скільки там воїнів і як вони охороняють. Ви чекайте тут. Не ходіть за мною, нічого не робіть. Мені ви не допоможете. Сам я маю більше шансів. Якщо вони мене схоплять, ви це побачите. Якісь радісні крики, біганина, колотнеча. Але це може означати, що я сам вирішив влаштувати якийсь гармидер. Чекайте терпляче. Якщо не повернуся до ранку — мені кінець.
— Краще ми підемо з тобою, — сказав Ґрунальді.
— По-перше, вдаримо вночі, коли вони спатимуть. Нас замало, щоб атакувати відразу і все перевіряти боєм. Вони прикінчать нас за п’ять хвилин. По-друге, хтось залишиться з кіньми, а за дітьми ми вирушимо втрьох.
— На конях швидше тікати, — несміливо зауважив Спалле.
— Нам не можна користуватися стежкою, яка тут проходить. Це їхня стежка, і вони весь час за нею наглядають. Це єдиний вхід у долину, яким можуть в’їхати збройні, — принаймні, вони так вважають. Знайдемо собі інше місце, трохи віддалік. Там на мене почекайте, і там чекатиме Спалле з кіньми, коли підемо відбивати дітей.
— Чому Спалле?! — запротестував Спалле.
— Тому що ти вивихнув ногу, а хтось повинен залишитися з кіньми, бо це єдиний шанс на втечу. Коли ми будемо вже близько, тобі доведеться стріляти в погоню і кидати їм на голову каміння. У нас не буде на це часу.
Вони трохи спустилися схилом і знайшли лощину між скелями, в місці, якого не було видно з садиби.
Драккайнен виповз на хребет і визирнув на іншу сторону.
— Чудово, — сказав, — невисоко, але прямовисно.
На дно лощини і справді вела біла вапняна скельна стіна висотою щонайбільше п’ятнадцять метрів.
Унизу шумів потік.
Спалле стриножив коней і дозволив їм щипати суху гірську травичку і обгризати жовтий мох зі скель. Драккайнен розв’язав свій мішок і зосереджено розкладав перед собою різні предмети. Меч, моток мотузки, ніж, лук у сагайдаку і стріли. Кресало. Великий швейцарський складаний ніж, який він урочисто помістив усередину.
— Не подобається мені це, — заявив Ґрунальді.
Драккайнен умочив палець у розмішаний на пласкому камені чорний барвник і підправив звивисті візерунки на своїх руках і обличчі.
— Чому завжди в такій ситуації знайдеться той, кому «не подобається»? Вас усіх хтось найняв, чи що? — запитав Вуко, витираючи барвник об траву і копирсаючись в сумах у пошуках карабіна «вісімкою» для швидкісного спуску.
— Мені не подобається, що все залежить від тебе і що саме ти танцюєш зі смертю. Воїн не сидить і не чекає біля коней. Ми не боїмося.
— Ти помиляєшся, — відповів Драккайнен, пристібаючи карабін до поясу й перевіряючи, чи ніж не чіплятиметься об мотузку. — Це, власне, питання ризику. Воїн летить із криком, розмахуючи сокирою, після чого йому всаджують три стріли в дупу і насаджують його войовничу голову на кіл. Я вдарю під захистом темряви. Уб’ю в тиші. Знатиму, куди піти і де шукати. Ми не прийшли щоб битися зі Зміями. Ми прийшли повернути ваших дітей. Може статися так, що нас уб’ють, і нічого не вдасться. Але не розраховуй, що тоді тебе буде прославлено в пісні, хіба що твій кінь уміє співати. Бо з людей не вціліє ніхто.
Він надів на голову свою чорну хустку і зав’язав її на потилиці.
Усі мовчки дивились, як він фіксує стріли в сагайдаку, щоб ті не випадали й не гуркотіли. Випробував кілька положень сагайдака з луком, щоб той ні за що не чіплявся, перекинув за спину меч і розпустив моток мотузки.
Знайшов над урвищем криве деревце, схоже на берізку, і щосили штовхнув стовбур, а потім повис на ньому над прірвою.
— Витримає, — вирішив, зав’язуючи швартовочний вузол на стовбурі біля кореня. — Тут ми будемо спускатися.
Кинув мотузку вниз, виглянув за край, кивнув:
— Вистачило. Навіть із запасом.
Клацнув карабіном, смикнув ним для контролю і перекинув мотузку за спину.
— Пішов, — кинув Драккайнен. — Чекайте, поки я повернуся.
— Відшукай дорогу, — сказав Спалле.
Драккайнен перекинувся головою вниз і покрокував по скельній стіні під свист мотузки, що прослизала між гальмівними ланками «вісімки».
За мить вони визирнули за край, але Подорожнього там уже не було. Мотузка, впритул притиснута до вапняної стіни, теж була ледь помітна.
Він лежав під прикриттям густих хащ карликової сосни і спостерігав. Нарешті робив те, до чого його готували. До збройного звільнення й евакуації полонених. Щоправда, не тих, яких треба, але для початку і так непогано.