Оточене шипастими сегментами копито вдарило в землю поруч із його головою, здіймаючи хмару пилу. За метр від нього крокували, брязкаючи вільно прилягаючими бляхами, дивні створіння. Голів майже не було, тільки гладенька випуклість із чимось на кшталт широкого дзьоба спереду і вузькою щілиною над ним. Нагадували шолом «жаб’ячий писок» із земного шістнадцятого століття.
Кінь ударив копитом поруч із його стегном, ще один переступив через голову. Драккайнен навіть не здригнувся, хоча тіло поривалося з криком скочити на ноги.
Вершник, може, тебе й не бачить, але кінь відчуває, що щось не в порядку, тому не бажає сюди ступати. Коні цінують рівновагу і ненавидять гарцювати по невідомо чому. Однак він підозрював, що лише втішає себе. Вони ж бо й кіньми справжніми не були.
Загін проїждав над його головою не більше тридцяти секунд, але Драккайнену здавалося, що цей кошмар ніколи не закінчиться. Коли всі пройшли, йому навіть не довелося змушувати себе залишитися на місці. Був виснажений.
Полежу тут, подумалось йому. Може, навіть подрімаю.
Сутеніло. Сонце сховалося за край хребта, і долину залили довгі тіні.
Треба було поспішати.
Він переліз на інший бік форту — болотистий луг, що відокремлював його від схилу долини, і за якийсь час прокрався до частоколу. Той виявився не таким вже й високим.
— Руку мені подай, — сказав Драккайнен, раптово з’являючись з-за краю прірви.
Ґрунальді, що кілька годин уперто сидів біля обв’язаного мотузкою деревця, відскочив назад:
— Звідки ти взявся?! Хвилину тому я дивився вниз, і там нікого не було.
— Ти дивився на мене, просто не знав, на що дивишся.
— Діти в них?!
— У них. Їх тримають в сараї біля самого частоколу. Якщо дивитися від воріт, праворуч. Це довгий будинок. Перші двері — сідельня, другі — сарай для кіз і хлів, треті — приміщення, де замкнули дітей. Тільки не відчиняйте наступних дверей. Там вони тримають крабів. Це дикі звірі. Не знаю які, але важливо, що вони повністю залізні і дуже швидкі. Зараз їх всього троє, решта вийшли з форту разом із вершниками. Я бачив, як їх годують. Здається, самі Люди Змія їх бояться. Один підійшов до огорожі і кинув туди чверть свинячої туші. Потім було чутно тільки вереск і свист мечів, а м’ясо зникло. Зважайте на них. Зараз усередині десь півтора десятка Зміїв. І чоловіки, і жінки — всі озброєні. Збирайтеся. Ми повинні сховатися в чагарнику, перш ніж вони приведуть кіз з пасовища.
— Чому?
— Розповім по дорозі. Подайте мені шолом і поручі.
Почалося з того, що молода жриця і хлопець, який пас із нею кіз, на заході сонця увірвалися до форту перелякані і з відчайдушними криками. Коли вони поверталися від водоспаду, женучи стадо, наткнулися на чотирьох священних змій. Ті були мертві, з відрубаними головами, а їхні тіла блюзнір натягнув на кілки, як рукавички, і встановив серед скель.
Нікому про подібне навіть чути не доводилося, і вже зовсім не можна було зрозуміти, як таке могло статися під фортом, посеред їхньої долини з видом на Скам’янілі Чудеса, по дорозі до святого водоспаду. Буквально за декілька кроків від них. Повірити в це було неможливо, тож із форту вибігли майже всі, хто це почув.
Охоронець теж побіг, бо покликали і його. «Тільки глянь, який із тебе охоронець! Як це можливо! Під самим фортом! Хто міг це зробити?! Ти тільки глянь!»
Ну він і подивився.
Натомість не побачив людини з мечем за спиною, який, немов тінь, прослизнув усередину форту.
Відразу за воротами Драккайнен звернув і побіг уздовж частоколу, де під стіною сараю стояв візок із сіном. Він на мить присів біля передніх коліс і з широкою усмішкою витягнув свій багатофункціональний швейцарський ніж, провезений проти всяких правил. Біля самого руків’я розташовувалося сталеве кільце. Подорожній потягнув за нього, витягаючи тридцятисантиметрову струнну пилку. Мономолекулярний волос із гостротою діаманту і витрималістю, яку можна порівняти зі швартовим канатом великого корабля. Перекинув струну через балку дишля і відрізав її трьома довгими рухами.
— Ти ніколи не використовуєш усіх тих гаджетів, казали вони, — бурмотів собі під носа, несучи дишель на плечі провулком між частоколом і стіною сараю. Ішов, рахуючи кроки, поки не опинився на рівні приміщення, з якого недавно долинали перелякані дитячі голоси. Якісь сонні, як у лихоманці.
«Де музика? Хочу, щоб знову була музика! Мамо… мамо… мамо… Хочу до змія…»
По його шкірі пробігали мурашки від самої згадки про це.