Мовчки спостерігав, як фрукт раптово випускає шпичастий в’юнкий відросток, який розквітає величезним, немов таця, білим лотосом, розгортає пласкі пелюстки, а потім відбруньковується величезна бульбашка, яка відлітає з вітром.
— Що ж я такого з’їв, da piczki materi, — пробурмотів Драккайнен.
Біля підніжжя гір клубочилися сотні голих тіл Людей Змія. Саме клубочилися. Абсолютно безглуздо. Це навіть не була якась велика оргія. Вони просто вовтузилися, немов черв’яки, і безглуздо переверталися в ставку навколо обертового фонтану тілесного кольору.
Не звертали на нього уваги. Він крався між ними, розганяючи дивних птахів і ящірок, що плуталися під ногами, і тримав долоню на руків’ї меча, що стирчало з-за спини.
Вони й справді не звертали на нього уваги. Лазили то тут, то там, немов очманілі чи загіпнотизовані. Не відреагували навіть, коли він розігнав одну таку групку, перекинувши деяких на землю. Хтось підвівся і пішов далі, а деякі так і лишилися безглуздо лежати, поки хтось ще не приліг на них зверху, так само сонно і без жодної мети.
— Знаю! — сказав раптово Драккайнен Змієві, що проходив поруч. — Це Сад земних насолод! Це, — він показав на тілесний фонтан, — Фонтан Життя або Радості, вже не пам’ятаю. Розумієш?
Черговий перехожий глянув на нього порожнім поглядом і повернувся до жування червоних ягід.
— Ви не могли цього придумати, морди! — крикнув Драккайнен. — Не могли бачити картин Босха, а отже, в мене все ж галюцинація!
Він пішов далі і раптово зупинився біля чергової групки.
— Акен, — сказав він. Вони завмерли і поглянули на нього. — Ієронім ван Акен. Босх.
— Акен, — відповів йому хор тупих голосів.
— Мило з вами говорити. Так, може, тепер П’єр Ван Дікен?
Запала раптова тиша.
— Колючка, — відповів невпевнений голос. А за мить озвався другий, немов побоюючись: — Колючка!
А за мить скандували хором:
— Колючка! Колючка! Колючка!
Вони кричали, вказуючи кудись пальцями. Угору долиною.
— Я тебе вже бачив! — заволав Драккайнен до ченця в рясі, з тонзурою і щурячою мордочкою, прикрашеною окулярами, який тримав оправлену в сап’ян книжку. — Я тебе вже бачив у музеї!
— Підсумуймо, — сказав Драккайнен. — Босх. Прізвисько Акена. Холодний туман. Окуляри на обличчі Змія. Стилістика зброї й обладунку, характерні для п’ятнадцятого століття. У світі, де вершиною технології залишається напівзакритий шолом із носовою стрілкою. Далі «Сад земних насолод», а отже, тут, за тим пагорбом, у нас буде…
Піднявся на пагорб.
— О Христосе милосердний. «Музичне пекло».
Над рівниною було виразно темніше. Над нею збиралися темні хмари, а вдалині, серед зруйнованих будинків, палали пожежі, підсвічуючи шибеницю.
Щось задзеленчало.
Драккайнен відірвав погляд від голих Зміїв, яких роздирали, проколювали і мучили присадкуваті демони із жаб’ячими мертвими пиками. Дивився на людей, вплетених у величезну колісну ліру, на гігантську сферичну гайду, що виглядала як вирваний із тіла кривавий орган, нашпигований велетенськими флейтами.
Під його ногами крокував шолом. Округлий, із закритим заборолом, на двох кривих карликових ніжках. На верхівці шолома смикалася відрубана людська стопа, пришпилена стрілою.
— Тебе я теж десь бачив.
Тих, кого катували, виглядали настільки ж знудьгованими і сонними, як і ті, що брали участь в оргіях. Так само переважно клубочилися і звивалися на землі й один на одному.
Тільки сплетені з холодного туману потвори, щуро-жаб’ячі гібриди і карлики мали в собі крихти життя.
— Я перепрошую, може, хтось бачив тут П’єра ван Дікена?
— Колючка! Колючка! Колючка!
Драккайнен потер обличчя і рушив далі, проштовхуючись крізь натовп. Недалеко.
Аж до великого возу, запряженого крабами — черговими дітьми в панцирях.
Драккайнен відразу напружився і схопився за руків’я меча.
Краби оточували його, видаючи свій жахливий писк, від якого дзвеніло у вухах.
Він присів у низькій бойовій стійці, але ті обходили його колом, немов броньовані жаби; у вузьких прорізах, на широких металевих мордах була лише темрява. Він якийсь час кружляв із однією долонею на руків’ї, і з другою, витягнутою перед собою, поки всі краби не висунули своїх кінцівкок і не почали дзеленчати клинками. Навколо Подорожнього завмерло кільце кривих лез, немов тернова корона.
Він випростався.
— Не можу, — прошепотів. — Не можу. Знаю, що ви таке. Я навіть ударити дитину не в силах. Вибач, командоре. Усі вибачте. Не можу.