Раптом краби з металевим посвистом сховали клинки.
— Колючка! Колючка! Колючка!
— Гаразд, — сказав насилу Драккайнен. — Колючка.
Віз мав утикані шипами борти з почорнілого дерева, укріпленого залізними смугами. Шипи були навіть на колесах. Відкинулася кришка й упала йому під ноги. На її внутрішній частині були залізні сходи.
— Гаразд, — повторив Драккайнен. — Поїхали.
З висоти йому було добре видно скупчення тіл, тортури, вогонь, вигрібні ями, і татуйовані нещасні, які вовтузилися серед усього цього. Краби впряглись і потягнули скрипучий віз через пекло, повне галасу, писклявих, какофонічних тонів флейт і волинок.
— У музичному пеклі ніяк не обійтися без акордеонів, — пробурмотів Драккайнен.
Віз їхав серед цього божевілля, Змії чіплялися за спиці й ободи коліс, намагалися піднятися на борт, розпорюючи тіла об шипи, потім відпадали, і колеса котилися по них.
Колючка з’явилася за поворотом долини. Оточена горами, під похмурим небом. Трохи нагадувала гігантську кучеряву зграю птахів або торнадо. Велетенське веретено, що прямує до небес.
— На милість Божу, що воно таке? — прошепотів Драккайнен.
— Колючка! Колючка! Колючка!
Зблизька, коли він зліз із возу, виявилося, що Колючка і справді була лише рухом. Гігантським фракталом із заліза. Обертовими обручами, косами, маятниками, зубчастими колесами й ексцентриками. Усе це крутилося навколо себе й одне навколо одного, з шумом, який наводив на думку про гігантські ґвинти. Часом це нагадувало астролябію, часом — веретено, а іноді — якийсь годинниковий механізм.
— Колючка! Колючка! Колючка!
— Ви здуріли? Я туди не піду, воно ж мене порубає, — гаркнув Драккайнен.
І тоді щось змінилося.
Обручі почали зупинятися, коси й маятники припинили розгойдуватися, і об’єкт почав змінювати форму, немов монструозний пазл із кованого заліза і мостових елементів. Гігантські форми проверталися з шумом повітря і приголомшуючим скреготом, а потім, одна за одною, завмирали, шикуючись пласкими рівнями, утиканими величезними колючками, утворюючи міст. Він був нерухомий, але поверхня його в будь-який момент могла розділитися і розпастися, перетворившись на плутанину обертальних елементів.
А по цьому мосту крокував високий чоловік із зачесаним на потилицю темним волоссям, вбраний у чорний костюм і чорну сорочку, з накинутим на плечі плащем.
— Хто ти? — крикнув він мовою Узбережжя. — Звідки знаєш слово «Акен»? Що робиш на Землях Змія?!
— Доктор ван Дікен, я гадаю? — сказав Драккайнен англійською і сховав меч у піхви.
Той скам’янів:
— Маскування! Замаскували тобі очі! І ніс! І навіть вуха!
Він розвернувся:
— Прошу за мною.
За спиною Драккайнена пролунав злитий скрегіт десятка мечів. Перший крок вирішив справу.
Ван Дікен крокував уперед, за ним розвівався плащ, а міст розпадався відразу за Драккайненом, знову розділявся на маятники й шестерні, що оберталися, наче гострі ґвинти. Там, де вони йшли, виднілися залізні мури й коридори, але за спиною все тонуло в русі, обертанні, свисті та скреготі обертальних частин.
Кімната була круглою і сталевою, як і все тут. Наводила на думку про вікторіанській пароплав або локомотив. Ковані залізні меблі, прикраси, а між ними стирчать шпичаки; підлогу, схоже, викладено з трикутних елементів, подібних до сталевих зубів. Усе це могло в будь-який момент розпастися в хаос і рух вируючого заліза.
— Пане Ван Дікен, — почав Драккайнен. — Я з рятувальної групи. Приїхав вас евакуювати.
— Евакуація… — сказав Ван Дікен. — Через чотири роки, чотири місяці і двадцять два дні. Евакуація.
— Де інші?
— Після того, що сталося на станції, нас уціліло четверо. Ми пішли кожен своєю дорогою.
— Чому?
— Було дуже небезпечно. Кожен продовжував місію по-своєму. Сідайте, пане…
— Драккайнен.
— Драккайнен. Скандинав?
— У певному сенсі, я з Центральної Європи. Фінляндія, Польща, Хорватія.
— Центральна Європа… Тобто Східна, вірно? Неслухняні провінції Росії. Мінливі, прокапіталістичні, ксенофобські, шовіністичні, недисципліновані. Такі собі сільські мудреці з країни ведмедів. На щастя, це інший кінець космосу, пане Драккайнен. Ми можемо не перейматися цим.
— Що сталося на станції?
— Те, що завжди відбувається, коли темні люди опиняються на порозі прогресу. Відкриттів, які уможливлюють усе, а вони ховаються від них у свою консервативну комору. Майбутнє належить відважним. Тим, хто не боїться змінювати світ. Зміни — це сіль життя. Мій будинок — це сама зміна. Він символ змін. Ви помітили?