Я відсмикую руку з шоколадом і відчуваю, як волосся стає дибки. Гіперадреналін б’є мене, наче струмом.
Практикуючи дихання ібукі, я чекаю, поки спазм розійдеться. І тоді знову лунає гул рогу.
Він просто відступив і зник у імлі, думаю я, спостерігаючи, як відчиняються дві ворітниці, і з них виходять кілька людей. Обережно сходять з пагорба, затуляючись щитами дивної форми, що нагадують контрабас. Я бачу блиск клюг.
Ідуть до мене.
Я відставляю кухоль і, лаючись собі під ніс, надягаю важкий нагрудник, підперезуюсь ременем із мечем. До роботи.
Ідуть. Повільно, статечним кроком, щоб показати, що зовсім мене не бояться. Але щити підняті, списи готові до удару. Всього вісім чоловіків. Усередині йдуть двоє без щитів і списів, але, як і решта, в обладунках.
Зупиняються метрів за десять від мого табору і мовчки дивляться. Один із тих двох, що посередині — точно хтось важливий. Прикрашений каптан із набитими на ньому металевими бляхами обтягує повне тіло, у чоловіка широка сива борода і довге, теж сиве волосся під золотим обручем. Хтозна, може, це сам шеф. Але він не видає шалених криків, а мовчить і уважно придивляється.
Щитоносці обмінюються неголосними зауваженнями, переконані, що я не зможу їх почути.
«Видно, що заможний. Обладунок чужоземної роботи. І меч який… Глянь, у нього людські очі. Може, він мара…»
Я чекаю.
Це вони мокнуть, я — ні. Тягнуся за своїм кухлем і роблю ковток гарячого напою.
— Того, хто в дорозі спить на камінні далеко від дому, вітають не пивом, а списом, і не дадуть знять шолому, — кажу я виразно і роблю наступний ковток. Зібрав усі свої знання мови Мореплавців, аби склеїти цей віршик. Тут такі речі люблять. Цікаво, старий також відповість в риму?
Він розпихує тих, хто попереду, і обережно підходить, тримаючи одну руку на наверші меча. Оглядає мене з ніг до голови й уважно заглядає в очі.
Це може означати, що землян тут бачили. Мої очі змодифіковані й виглядають як очі тутешніх, повністю заповнені темними горіховими райдужками, мов у корови. Скільки б разів я не дивився на власне відображення, мене вивертає. Не можу звикнути. На щастя, дзеркала тут рідкість. Але вченим не робили ніяких операцій. Їхні очі повинні були привертати увагу.
Двоє з його людей повільно й неохоче повертають вістря списів униз і встромлюють у землю. Це не означає, що за мною перестали спостерігати. Один рух руки — і вони жбурнуть спис, пришпиливши мене до стіни халупи.
— Подорожній безтурботний стоїть перед двором, де щоночі смерть сидить; їжі бажав би, вогню й пива, але тут лише ворон кричить, — відповідає старий. — Якщо складаєш вірші, можеш потішити короля. Ходімо, коли ти людина, а не Пробуджений. Сідай за стіл.
Я збираю свої речі і вирушаю з ним. Воїни допомагають мені нести сідло й торби. Хтось із них забирає в мене навіть кухоль, який досі парує. Бачу, що якнайменше двоє з них — це зовсім хлопчики. Одному не більше тринадцяти і він насилу тягне щит, у другого на голові, немов казанок, хитається завеликий шолом із кольчужною бармицею і наніссям. Ще одному воїнові років шістдесят, і він злегка кульгає на праву ногу. Якщо «король» виставив супроти мене кращих зі своєї армії, то справи в нього і справді кепські.
Я крокую пліч-о-пліч з вельможою і двома воїнами, які несуть мої речі, інші оточують нас аматорським, криво поставленим колом. Не заклинюють щитів, збиваються з кроку і наштовхуються один на одного, але тикають кованими навершями списів у всі боки, а останній воїн — той зовсім іде задом наперед, ніби щосекунди очікує атаки. Це не дуже допоможе в разі небезпеки, бо в цьому колі повно дір.
Я озираюсь, але залитий дощем і затуманений вируб геть порожній. Тільки десь на межі зору стоїть біла худа фігура хлопчика з очима, схожими на випалені вікна, і з довгими пальцями, що по-краб’ячому ворушаться.
Обидві стулки брами відчиняються перед нами, і ми ступаємо на зболотнілий майдан. Дощ січе по калюжах, худі, величезні собаки рвуться з ланцюгів, пахне димом, затхлістю й тілами безлічі людей. Важкий мускусний запах просочив тут усе.
Головна будівля похмура, довга і зсередини нагадує ангар. У центральній частині між колонами стоїть довгий стіл, за яким сидять кільканадцятеро людей. У повітрі висить важкий сморід, хоч ножем ріж. Дим стелиться пасмами, зала посередині майже порожня. Кілька скринь, трохи хутра, біля входу стійка зі щитами та списами. І все.
Крізь дірку в даху дощ крапає просто у вогнище, а навпроти, на широкому кріслі, сидить закутаний у хутро Грисма Шалений Крик.