Він старий. Ще не старезний, тож можна повірити, що масивний меч, на який він спирається, — не просто прикраса, але вік видають зморшки на обличчі, довге сиве волосся та виблякла матова блакить очей. Його бояться. Це видно з того, як сидять оточуючі, як вдають невидимих і уникають примружених, уважних очей та рішуче стиснутих вуст. І тільки я знаю, що грізне обличчя маскує страх і невпевненість. Грисма постійно боїться. За своїх людей, за себе, за весь рід, за свою честь. А в цей момент він боїться мене.
Я на півголови вище за найвищого з них і цього ніяк не приховати. До того ж, у комплекті з нагрудником ідуть великі наплічники, як у футболістів, що надає мені вигляд героя. Це було вигадано передусім задля психологічного ефекту, але і для того, щоб захист був пружним і перебирав на себе частину удару.
Грисма підозріливо мене оглядає, шамкаючи, ніби щось жує. Я так б’ю поручем об нагрудник, що аж дзвін відлунює від стелі. Злегка схиляю голову. Хтось із тих, хто сидить за столом, помітно нервує і здригається. За колонадою причаїлося четверо. Вони переконані, що їх не видно в напівтемряві. Я відчуваю запах їхнього поту і запах дьогтю, яким просякнута тятива, чую скрипіння ременів. Чую, як в одного з них калатає серце.
— Пробач чужоземному волоцюзі, великий королю, — кажу я. — Я загубився в цій країні і не знаюся на придворних звичаях. Заледве говорю мовою Узбережжя, знаю її погано і привітатися не зумію, але навіть я чув про Грисму Шаленого Крика, тож забажав сховатися саме під твоїм дахом.
Я мало можу йому дати і це проблема. Золото не можу. По-перше, його вважають королем, тож це він тут головний роздавач золота, ще ображу його… По-друге, якщо вони побачать, скільки його в мене — то просто вб’ють. Також не можу наважитися віддати йому лапу тварюки. Я дозволив себе намовити, що це бозна-що, але зараз починаю все більше переконуватися, що просто зарубав лісового шкідника. Що подумали б про середньовічного лицаря, який кинув би під ноги королю шматок змії або голову вовка й назвався драконоборцем? Божевільні бувають у кожній культурі.
— Підійди, гостю, — наказує Грисма. — Стань так, щоб стара людина могла тебе побачити.
Я роблю два кроки і стаю в місці, освітленому миготливим вогником олійних світильників, що димлять риб’ячим жиром. У цьому місці підлога особливо ретельно заметена, а на кривих дошках вугіллям намальоване обплетене письменами коло. Я впізнаю руни Узбережжя з абетки Сонерманна Вейґля, які вважають священними. У чому справа? Тест якийсь, чи що?
Імовірно, той факт, що я тут стою, має якесь значення. Усі схиляються в очікуванні, сидять напружені, в дивних позах, ніби готові в будь-який момент підірватися з місць. Вони сподіваються, що я якийсь там упир, але, на жаль, я не знаю, що роблять упирі.
Як людина, я мав би боятися тих знаків чи навпаки? Готовий посперечатися, що це закляте охоронне коло, а отже, демон повинен його цуратися. На жаль, це лише теорія. Збоку, в ніші, сидить якась бабка, убрана в чорне. Каптур чи хустка закриває її обличчя, вона сидить зовсім нерухомо і не зводить з мене уважного, підозріливого погляду. Навіть я ледь можу розгледіти її, але не помітити її неможливо, бо вона жахливо смердить.
— У мандрівця пересохло в горлі, — виголошує Грисма. — Випий зі мною, гостю.
Подає мені ріг, наповнений чимось каламутним, що пахне дріжджами й ферментованим зерном. Зварене вдома пиво. Він спостерігає дуже уважно, вип’ю я це чи ні. Чоловік, який сидить ближче за інших, стискає кулаки, а ще один закушує губу. У чому справа? То я повинен пити чи ні? Подумаймо: людина, звісно, вип’є. А демони в них що, непитущі?
У темряві скрипить тятива. Так ти ніколи в мене не поцілиш, синку. Не за такого освітлення. Та й простий лук не проб’є ламінату.
Виливаю трохи пива на руки і притискаю долоню до землі.
— Що б я не пив, я п’ю на твою честь, Гінде, — проголошую.
Піднімаюся й підношу ріг до губ. Всі пильнують так уважно, немов це найважливіша на світі справа. І тільки тоді я розумію.
Вони додали щось у пиво. Щось, чого бояться демони, на кшталт святої води — і це ще оптимістична версія. А можливо, щось отруйне, чого людина не помітила б, і тоді все ще гірше. Диявольська логіка Божого суду. Я здам тест, якщо впаду мертвим — це як випробування водою. Баба тоне — значить, невинна, баба спливає — відьма. Якщо я почну вередувати, це означатиме, що я демон. Сподіваюся, вони не спробують мене отруїти відразу, а тому п’ю. Тут навряд чи знаються на миттєвих токсинах, тож, якщо щось піде не так, я одразу все виблюю.